Яса. Том 1

Ходуном ходив просторий шинок над водою – в круглi, наче гарматнi жерла, шибки було видно Чортомлицьке Днiприще з сухими й жовтими, як бронза, торiшнiми очеретами по той бiк, сумовитими вербами, що спадали забрунькованим вiттям у високу весняну воду, й карякуватими, ще сонними дубами.

Ходуном ходили широкi грубi липовi лави, й дубовi столи, й шинквас з шинкарем та двома челядниками. Гуляли червонохвостi пiвнi на куманцях та горнятах, гуляла пiч i всi п’ятнадцятеро козакiв, що зiйшлися вшанувати отамана.

Їх би прийшло й бiльше, та корчмар примкнув дверi.

Шинок – великий, свiтлий i хоч не найкращого штибу, але чистий: добре вимитi мостини, вишкрябаний до бiлого ножем стiл, пофарбований у зелене шинквас, картини на дверях – на однiй козак рубаеться з трьома турками, на другiй – самотнiй козак у степу, ще й пiдпис пiд картиною: «Нiхто за ним не заплаче», а на дерев’яних тибликах бiля входу гарно вишитi рушники, на них також козаки i ще пави, хатки й дерева та нехитрi слова: «Личко витирай, здоровий бувай».

Кошовий стояв посеред шинку з бандурою в руках, бив одразу по всiх струнах, притупував ногою, а довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змii, довгi рукава жупанини. Важкий i неповороткий, з густою куделею волосся довкола круглого виду, Кайдан у танцi й бою швидкий, як вивiрка, й палахкий, як порох. Отаман i сам почувався легким та пружним (плотi не потурав – жменя сухарiв, кiлька ложок кулешi, суха тараня, тверда постiль – всi його розкошi), й мовби полегшало все: шинок, верби над Чортомликом, конi на картинах, бандура в руках.

Сiрковi видавалося, мовби його самого пiдносило щось, пiдхоплювало високою хвилею й крутило, гойдало, мчало. І в грудях теж зводилася висока тепла хвиля, й все було легким i гарним. А по краю цiеi хмiльноi хвилi, достеменно по краю грозовоi хмари, щось ходило, щось черкало крилом, вiн не пускав його в тучу, але не мiг прогнати зовсiм. Воно не розбивало його веселоi вiдчайдушностi, проте й не губилося, вiн не мiг забути його зовсiм. Так над кущем шипшини, пiд яким сидить боривiтер, ширяе ластiвка. Боривiтер зорить за чимось своiм, але вiн пам’ятае про ластiвку, чуе ii незатемненими чуттями, знае, що вона ось зараз вилетить i шугоне на нього, черкне сивих крил, а може, й ударить, але те йому не страшне, хоча неприемне.