Яса. Том 1

Вiн таки не скаламутив горiлки, одтяв шийку по самому ii краю – хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш – просто з пляшки.

– За здоров’я його королiвськоi величностi! – пiдняв чару Сiрко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очi в самiсiнькiй глибинi розсмiянi, веселi.

Далi срiбло дзвенiло за здоров’я обох польських гетьманiв – коронного i польного, – за сейм, за королеву й королевичiв, а що такi тости п’ють до дна, Ян Завiша небавом упився, водив посоловiлими очима по корчмi, шкiрився по-п’яному щиро й одурiло.

– Ти Іван, я Іван… – п’явками витягуючи тонкi синюшнi губи, белькотiв Завiша й тягнувся пугарем до Сiрковоi чари.

– Іван, та не пан, – посмiхався Сiрко, й лiва брова хмарою ходила по темному чолу, пiдморгував запорожцям.

І майнуло рожевим птахом: «Ти Іван, я Іван…» Три Івани зараз на Сiчi… Якби три Івани… Якби завжди були однокупнi i поважали рiвно один одного три Івани, добре було б жити в свiтi.

– Король казав: ти пив з ним чару дружби, – белькотiв посол.

– Миру! Тодi вiн був ще коронним.

– Ще казав: ти мудрий, хитрий i тихий.

– Нi хитрим, нi тихим нiколи не був.

– Ага. Щось ти й тодi вчворив.

– Полковник Лисиця хотiв перебити менi балачку з коронним, тобиш королем нинiшнiм, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навiть з чортом, – пiдморгнув козакам.

Сiрко дивився на п’яного Завiшу, а краем мислi, мов лезом гостроi бритви, й далi щось одсовував. В душi йому знову закипав злостивий смiх: нехай ждуть, нехай гнiвляться.

Вiн не забув. Але вiн гулятиме. Наперекiр долi, наперекiр всьому. Й те, й те сплiталося докупи, але жодне не переважало. Й нiкому, хоч би хто й знав, а може, й самому отамановi, не одгадати – веселився вiн чи тiльки одсовував щось, утiкав од чогось, сподiвався на щось, чекав. Таки й сподiвався, й чекав. І не абищицi. Воно було велике, бiльше за нього, за саму Сiч i всi ii нинiшнi звитяги. Саме так закладаеться запорожець одразу на все – коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не вiн. Закладалася доля. Й не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Вiн програв надiю i щастя жити нею.

Сiрко бив по струнах, i грубi, з пиляних навпiл плах стiни шинку струшував дужий похiдний марш. Запорожцi пiдстукували в лад пiдковами й ложками, приймали густий рокiт бандури за веселий зачин до пiснi й нi гич бiльше, адже походом на Сiчi поки що не пахло, й тiльки кошовий знав, що струни стогнуть недарма.