Яса. Том 1

Думки про багатство потьмарюють розум. Це ж нинi так просто: написав цидулу вiнценосному можновладцю – й маеш за пазухою одразу кiлька хуторiв, а то й сiл. Так повелося од Виговського, перейшло на Брюховецького, на Юрася Хмельницького, на Многогрiшного й ще на багатьох не менше грiшних перед Богом i власним народом. Через те й повстав проти них Сiрко: проти хоромiв i кармазинiв, проти можновладства й зажерливостi, яким немае кiнця-краю. Гетьманам у клопiт тiльки золотi дукати та власнi високi уряди. А хто стане в оборону краю, те iм байдуже.

Сiч сьогоднi злиденна й убога. Той-таки Самойлович розставив по всiх дорогах варту, й вона не дае хлiбного та порохового перепускiв. Хоче, щоб запорожцi прийшли до нього з поклоном. Сiч – то поважна сила. Нею сподiваеться здолати своiх супротивникiв. А iншi гетьмани теж шлють на Запорожжя посольства. Кожен хоче якимось робом привернути сiчовикiв на свою руку.

Честолюбство гетьманiв – незборна завада до злуки. Кошовий подумав, що колись вiн i сам плекав честолюбивi замiри, одначе той трунок мав iнший смак i iншу мiцнiсть.

Зараз уже не може й вiдгадати, що вело тодi: буйний хмiль молодостi чи слiпа й невтримна военна звитяга, котра була прихильна йому? Бажання покласти кiнець руйнацii вiтчизни, стулити ii якось докупи i захистити од супостатiв! Булава кошового – та чара, якою спив трунку до знемоги. Мала ту особливiсть – давала пити не зверху, а з дна. Й вiдчути тягар одвiту за всiх, марницю та нетривкiсть найповажнiших повелiнь на землi. Пощо йому отi похиленi голови на радi! Поневаж один прикрий погляд може стримiти в серцi, як стрiла. Влада – це нiж, який весь час доводиться нести вiстрям до серця. Вона забирае сон i вкладае в голову думки, вiд яких скипаеться мозок. Вельми нелегко одвiяти iстину вiд неiстини, правду вiд олжi. Вiн же не мае права помилятися. Бо коли Бог покличе до себе, спитае за все. Це вже буде, мабуть, небавом… А може, той честолюбний вогонь притрусив порох лiт? То едина пристрасть, яка не згасае, а розгоряеться з роками й заступае чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя мудростi в пiзнаннi. Тодi, принаймнi у власних помислах, людина пiднiмаеться над коханцями, над звитяжцями, над мудрецями. Стае пiдступною, хитрою, боягузливою i жорстокою. Вона не вiрить нiкому, бо сама набирае сили на кровi iнших. Таким людям починае здаватися, що просто так i жити нiчого. Вiчна облуда дужого, вiтрило i кiтва корабля людського життя. Поки людина молода – вiтрило, з роками – кiтва.