Яса. Том 1

Смiливо викочувалось iз сiрих верболозiв велике, червоне сонце, над водою, що вже перемiнила темнi зимовi барви на теплiшi, м’якшi – веснянi, пiднiмалася легенька пара. Власне, тiльки кольорами й рiзнилася весна од зими, що минула. Зима була сирiтська, з дощами та сльотами, – скотину не загонили в теплi стiйла, – переступила у весну, нiхто й не помiтив, коли це сталося. На весняного Миколу прилетiв перший бузько i принiс iз собою весну. Кошовий приглянувся i побачив на верболозинi довгi нiжнi сережки.

Ще вчора iх не було. Гостро пахтiв кущ бузку. Звiдки вiн тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козакiв i не признався. Бруньки ще тiльки набубнявiли, але запаморочливо-гiркий, клейкий запах аж дурманив голову. І Сiрко подумав: скiльки то принад несе весна! Неймовiрно гарна вже сама по собi оця пора – березень перехиляеться в квiтень. Тiльки треба вмiти побачити те. Колись вiн того не бачив. А зараз вловлюе кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, i вода також пахне. Сiчовi рiчки понабухали, одначе не вийшли з берегiв, як завжди. Коли тануть снiги i рiчки виходять з берегiв, вони затоплюють плавнi, й тодi тiльки острiвцi, а то й верхiвки дерев виглядають з сивоi каламутi. Тодi озеро Свиняче Море стае справдi морем, а Пiдпiльна – найбiльшою днiпровою протокою, й пiдпирае увесь правий берег, все Дике Поле. А нинi повенi майже не було, вода вже вiдступала, залишивши на пiску маленький змiюнець напливу. Свiтанок iшов з плавнiв. З очеретiв, з верболозiв пливли сивi пасма туманiв, просвiтленi сонцем, вони, здавалося, димiли; одне чимале пасмо зачепилося за вежу – й нi руш, неначе там його прип’яли вiжками. Синьо, прозоро… вогко, сонно у плавнях, сонно i на душi. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ верболозу по той бiк рiчки.

Щось тануло в душi, вона одiрвалася од чогось, як чайка од купини, перелетiла на iншу купину, й кошовий зiтхнув. Колись вiн не лiчив весен, а тепер щось само лiчило за нього, й душа поспiшала вхопити якомога бiльше весняноi синяви, а та просинь змивала струп’я з давнiх ран i хилила до думок про дивно влаштований свiт, його таемницi.

Поставити б десь на березi рiчки курiнь, завести пасiку… Сiрко зiтхнув ще раз. Але вже iнакше, бадьорiше – вiдганяючи примарнi думки. А сережки падали на гладiнь рiчки – верби стояли у водi, i лози, i старi вiльхи по той бiк Чортомлика, – пливли за течiею, i бiля них сплескувала риба.