Яса. Том 1

Все нiби промовляло за те: кошовий до кiнця повiрив, що Симеон – царевич, котрий врятувався од смертi й боiться попасти в руки бояр. Вiн i далi виявляв Симеоновi ознаки найвищоi шани, й дав грошей, i наказав зробити корогви царськi тафтянi й царську печатку. Але що тодi ховалося за його зроненими при тому словами: «Або ми, хлопцi, царськоi печатки не гожi викувати? Чи не маемо для того золотих ефимкiв?» І коли козаки забажали впевнитися, що в Симеона на тiлi справдi е царськi знаки – червоний вiнець, орел i мiсяць iз зiркою (царевич похвалявся ними повсякчас), сказав дяковi та трьом значковим товаришам, що йшли на розглядини: «Дивiться добре, щоб побачили…» Вони побачили на Симеонових грудях знаки.

Мiюський ще ранiше бачив iх – не раз купалися з царевичем у морi: вiсiм бiлих шрамiв од плеча до плеча.

Справжня веремiя закрутилася через мiсяць. З Москви та Батурина прибули посли з вимогою видати Симеона i Мiюського з донцями. Кошовий тодi скликав раду. Мiюського теж запросили на неi, а послiв не пустили.

«Браття моi, отамани-молодцi, – сказав кошовий, – Вiйсько Запорозьке Низове, як старий, так i молодий! Нiколи в нас не було, щоб кого видавали, не видамо й цього молодця. Бо як видамо одного, то забажають другого i всiх по одному розтягнуть. А вiн же сидить, як птах у клiтцi, й нi перед ким не винуватий».

Увечерi гурт сiчовикiв i Симеон з ними обложили Грецьку хату, в якiй сидiли посли. Спочатку рубалися словами – посли обзивали Симеона сатанином, злодiем, самозванцем, а вiн iх – холопами й боярськими устiлками, а тодi взялися за шаблi.

Посли та iхня челядь замкнулися в хатi, сiчовики почали розбирати покрiвлю. І вже коли посли попрощалися з бiлим свiтом, одпустили один одному грiхи, прийшов кошовий i порозганяв забiяк.

Вчора од царя прибув ще один гонець з новим респонсом. Сьогоднi те послання мають прочитати. З тим мае звершитися його, Мiюського, доля. В оцiй ось хатi на два димарi – вiйськовiй канцелярii Вiйська Запорозького.

Дорого заплатив би зараз донський отаманець, аби прочитати думки Сiрка.

Проте осягнув: його власний розмисл куций супроти розмислу кошового. Супроти його думи. Яка цiеi митi, либонь, зводилася круто. Он як нахмарило отамановi чоло, он якi брижi набiгли на нього, он якi глибокi зморшки пролягли вiд рота! Здавалося, й нiс накiбчився дужче. І побачив гострi шпичаки в очах – кошовий пронизував ними, мов списами, до хребтини. Поскубував вуса, лiва брова ширяла високо, права падала вниз, як хмара.