Яса. Том 1

І кортiло, вельми кортiло йому розказати, як возив вiн разом з вiйськовим отаманом Флором Минаевим зашитого в шапку Сiркового листа Разiну з Чиру на Волгу, бо Стенька на той час був уже на Волзi, i Флор гаразд знав, що в тому листi написано. Хотiв Сiрко подвигнути гетьмана Дорошенка на те, аби виступити единокупно з Разiним, i Дорошенко спочатку погодився, а потiм вiдхитнувся. І то був не единий лист. Не перепиняв Сiрко запорожцям дороги до разiнцiв i пiзнiше, ще й ходила чутка, буцiм iздив сам у Кузьмодем’янськ, де на той час скупчилися довкола Стеньки донцi, запорожцi, а також лугова i нагiрна черемиса, загальною лiчбою п’ятнадцять тисяч.

Отож, якщо отаман ще раз запитае в Мiюського щось про Разiна, вiн таки виповiсть йому оце все, хоч i знае: часи нинi такi, що лiпше тримати язика за зубами.

Одначе отаман не запитував бiльше нiчого. Посмоктав пригаслу люльку, а Мiюський поспiшливо витягнув з кишенi трут i кресало. Кресь, кресь по гострому сколку. Дмухнув i ввiпхнув кiнчик трута в отаманову люльку.

По тому, тримаючи трут в лiвiй руцi, набив правою носогрiйку й собi. Вiтер зривав з трута м’якi червонi жарини й жбурляв геть. Мiюський заховав курiiвську справу до кишенi, затягнувся. Тепер дим вився з двох люльок, вився вгору, сплiтався, змiшувався докупи, i вiтер вiдносив його вбiк. Отаман потягнув ще кiлька разiв, вибив жар пiд ноги, розтоптав великим чоботом. Сказав тихо, мовби про себе:

– Нi нам, нi донцям немае волi. А ой як ii треба!

Сховав до кишенi люльку, тугим нехворощевим вiником обмiв з чобiт багнюку, повiльно поскрипiв сходами ганку.

Брязнув дерев’яний цюцик, важкi дубовi дверi сховали постать кошового.

А Мiюський стояв i дивився на дверi, мовби сподiваючись щось прочитати на них. Тримав отамановi слова як поплутане мотуззя, не мiг розплутати. Немае волi – то мусять i далi Сiч та Дон стояти купно, як стояли ранiше. Немае волi – забракло кошовому сил до оборони. Тодi йому, Мiюському, треба вихоплюватися з Сiчi й тiкати в Польщу чи Волощину.

Бо ж небавом мають прийти посли. І може бути запiзно.

Кошовий повiсив шапку на дерев’яного тиблика бiля дверей, розгладив оселедця й аж тодi привiтався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний i нiби трохи iржавий – старшого сiчового писаря Андрiя Яковлева – й дзвiнкий – пiдписаря Гука. Яковлев сидiв за широким столом бiля вiкна. Гук – за маленьким, перськоi роботи столиком у кутку.