Яса. Том 1

Очi отамана блищали ярою злiстю.

Невiдь-чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий вiз, полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i ще не гетьман – з молитовно зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це вiн наказав скрутити Сiрка сирицею. Чимало часу минуло вiдтодi. Пам’ять – як дерево: спочатку опадае цвiт, потiм – плоди, а затим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовно, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн.

Вiд самого спомину в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв, чужоi вiтчизни. Устократ важче, коли в’яже тебе сирицею твiй сусiд або й твiй брат.

І кидав далi:

– А за гречне запрошення йти до вас – спасибi. Побував. Уже боярин Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi милiсть.

Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося, я не знаю.

– Хто ж тi червонi заплатив йому? – стулив губи Черняченко i глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцiм здивований, а десь у глибинi зачаiлися презирство i ненависть. Шляхетнi городовi козаки гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобiгали перед ним, хотiли б його приборкати i хотiли… знищити.

Ба – знищити непросто. Можна поламати власнi зуби.

– А хто, помисли собi, маючи до мене милосердя, мiг сплатити такi грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. – Лiва брова кошового пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на його темноi бронзи обличчi, як i перше, не здригала жодна риска, але воно пашiло вогнем.

Запала тиша, аж було чути передзвiн ковальських молотiв та голосне гахкання довбнi – хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в свiтлицi примеркло й стало незатишно.

Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла незагойна рана, злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово, мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i була для нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися на волю гнiву, як то трапляеться, коли людина пускаеться берега, розпалюе сама себе, ярiе, почувае в тому насолоду, – насолоди вiд того не почував.