Яса. Том 2

Особливо любив Тишко слухати казки, а також оповiдi про далекi краi, про давнi часи, про дивовижних звiрiв i людей, i я часто оповiдав про те, маючи добру пам’ять i видлубуючи прочитанi колись iсторii одну по однiй. Те любили слухати також Дарiя i Ориська, i часто в довгi зимовi вечори при свiтлi лампи ми сидiли тiсним гуртиком бiля грубки, в якiй пострiлювали живицею сосновi дрова, i я вiв довгi оповiдi або щось читав. Ганджа iнодi слухав, а iнодi йшов до колишньоi батьковоi кiмнати (якщо дозволяла Дарiя) i розглядав рушницi, шаблi, ятагани, часом забувався й щось вигукував – очевидно, з кимось воював.

Так ми сидiли майже щовечора, я розповiдав, здебiльшого для Тишка, але таке, щоб i обом жiнкам було цiкаво, а сам нишком спостерiгав за ними й думав про них. Спочатку думав бiльше про Дарiю, а про Ориську менше, а потiм навпаки. Дарiя була строга й холодно-неприступна, кидала якесь зауваження, але бiльше мовчала, вона цiдила слова крiзь ледь розтуленi губи, але я звiдкiлясь здогадувався, що тi губи гарячi й що всерединi це iнша жiнка – палка, жаска, тривожна й, мабуть, нiжна водночас (що не виключало крутостi вдачi, навпаки, дивовижно поеднувалося), але так склалася ii доля, що оте нiжне, жаске вона заховала далеко-далеко, а суворе, крижане лишилося на поверхнi.

Я вловлював усе те мислю, i тiльки трохи серцем, як жiнка вона чомусь мене не хвилювала, й зовсiм не через те, що була господинею, а я найнятим за грошi учителем, майже челядником, просто ця жiнка була не пiд моi мислi.

Ориська була рiшуче не схожа на неi.

В нiй не було нi сувороi розсудливостi, нi якихось iнших високих людських чеснот, якi вельми потрiбнi людинi на ii довгiй життевiй дорозi, а лише пустотливiсть, легковажнiсть, ще й вередливiсть, i лукава жiноча пiдступнiсть; й те не давало менi спокою, дивно хвилювало, а розум менi холодно карбував, що нiчого справжнього в цiй жiнцi немае. Та ми рiдко коли слухаемося розуму. При коливаннi свiч Орисьчинi очi дивно мiнилися i свiтилися, i я якось подумав, що це очi блудливоi жiнки, мене обсипало жаром i водночас це вiдкриття засмутило мене.

Інодi до нашого гурту долучався ще хтось: кравець, який обшивав взимi родину, – Дарii i Орисьцi вiн пошив бiленькi, до зборки, кожушки, хлопцям – кожушки маленькi, жовтi, i менi також пошив великого темного кожуха, в якого я пiрнав, наче в невтоптаний стiг, – якийсь дiдич, що приiхав перевiдати сусiдiв, чи ще хтось. Траплялося, посиденьки переносили до челядницькоi – це коли дерли пiр’я.