Яса. Том 2

А всi для чого? – скресае у головi думка. Святе письмо каже: ми живемо, щоб перейти в iнше життя, щоб врятувати свою душу, але ж для чогось ми проходимо по землi, для чогось нас призначено й тут? Бо iнакше б для чого всi оцi розмаiття пущ, звiрiв, оцi вольнii води i голубi небеса! І тiло жiноче, й бентега в серцi, i кохання, яке може поглинути життя, i не одне. Якщо воно справжне, велике… Але я такого кохання не мав i не намагався дурити себе. Ориська гаряча на перинi й така ж гаряча, розбещена, примхлива в життi, а часом i зла, навiть запекла.

Заслiпила вона мене спочатку, але i в тiй слiпотi серце мое не взяла в бран i свого не давала. Брала мое на часинку – погратися. І гралася вона не лише з одним моiм серцем. Найдужче ж менi заприкрiло, коли довiдався, що була вона коханкою Бережанського, що спочатку, поки його не пiдкорила Дарiя, брав вiн iх обох, одну за дружину, другу за коханку, вiн одразу звiдкiлясь вiдгадав, хто на що призначений. Дарiя на мене кидала косяки, все гострiшi й гострiшi, i я розумiв, що прийшла пора вибирати. Я мiг залишитись, але це б означало, неначе вiддати себе в неволю, а неволi я не хотiв, мене знову щось почало тиснути i, наче перелiтного птаха, хвилювала весна. Два береги душi моеi почали все дужче розходитись, i я бачив: якщо не виберу, вони розчахнуть мою душу. Залишуся – це не буде вiнцем життя мого, потiм квилитиму й страждатиму, i вже не тiльки через Ориську, а й через самого себе не матиму щастя. Врештi, завмираючи в нестерпнiй незручностi, сказав Орисьцi, що покидаю iх. На подив, Ориська сприйняла мое повiдомлення досить спокiйно, зазначила, що давно помiтила мое сум’яття та неспокiй, що й з нею я вже не такий, як ранiше, хоч i не помiчаю цього сам. Інодi вона ставала надзвичайно проникливою. Перед тим як попрощатися, мав я ще розмову з Дарiею. Сидiла строга, а я стояв перед нею як невдатний школяр, котрий прошпетився.

А може, я прошпетився насправдi?

Дарiя сказала, що може дати за Ориською десятин п’ятнадцять на Вербиному землi i хату, бiльше не дасть, бо мае двох синiв.

На Вербиному – це бiля самого села. Такого села я не бачив нiде на Вкраiнi, та, можливо, його, такого, бiльше й немае: хати високi, новi, з гребенями, обкладеними дубовими палицями, з ганками або й кружганками; високi мiцнi паркани, тесовii ворота, велика церква посеред села, а при нiй школа братська, в якiй вчать усе, опрiч фiлософii та богослов’я, i сади яблуневi, що весною плачуть бiло та смiються червоно.