Яса. Том 2

Литаврник, маленький верткий чоловiчок, схожий на мавпу, яких iнодi привозили заморськi купцi, двiчi хвацько вибив дрiб на честь старшини, увiткнув палички в снiг, хукав на посинiлi пальцi. Зиркав веселими очима знизу вгору на кошового. Мовляв, ну, як я втнув?! Кошовий пiдморгнув йому ледь помiтним покивом брови. З церкви винесли корогву i хрест iз дашком, вийшов iеромонах у камчатих ризах, дяки, пiвча, розпочали молебiнь. Їх ледве чи й слухали, чийсь захриплий бас позаду те й знай вигукував: «Та його головою тiльки клинцi забивать!» – мабуть, у такий спосiб одкидав чийогось кандидата, а темний лицем, наче древня iконка, старий iеромонах кривився, немов од зубного болю, зло косував сльозливим, в червоних прожилках оком.

Широким рукавом змiтав з Євангелiя снiг, що танув на теплiй, щойно винесенiй з церкви срiбнiй оправi, читав молитву швидко, рота розтуляв нешироко – боявся застудити горло.

Молебiнь скiнчили швидко, iеромонах i обидва дяки сховалися в церквi, а пiвча лишилася, бо теж була з сiчовикiв.

Тепер старшина опинилася мовби в тiсному кiльцi. В груди суддi вперся важким поглядом гармаш Дем’ян Топтуха, i всi знали, чого вiн пронизуе того очима: дав суддя гармаша на спитки за вкраденi грошi, а тодi тi грошi знайшлися. Колишнiй осавул, а тепер зимiвчанин Іван Гапочка нетерпляче переминався з ноги на ногу: несправедливо посадили на ораних ним грунтах Гриця Колоса. І ще кiлькоро запорожцiв дивилося на суддю зизом. «Викажуть, викажуть усе, – думав суддя.  – Невже кошовий не заступиться?»

Обличчя кошового не виявляло нi страху, нi занепокоення. Вiн обвiв поглядом запорожцiв, сказав:

– Нинi, панове молодцi, у нас Новий рiк, треба нам, за звичаем, роздiлити рiчки, озера, урочища. Розпочинай, писарю.

Яковлев зняв з голови величезну шапку з хутра чорних лисиць, пересипав туди з кишенi заздалегiдь написанi ярлики, поклав шапку на столик. Пхукав у пишнi вуса, неначе по важкiй роботi. Курiннi по одному, за сонцем, пiдходили до шапки, тягли папiрцi.

Однi йшли до своiх куренян радiснi, iншi чухали потилицi, а отаман Батуринського куреня аж шапкою об землю вдарив:

– Чи ж не напасть: третiй рiк Сухий Луг випадае.

– Пороблено, пороблено! – гомонiли батуринцi. – Хтось напустив ману на нашого курiнного.

Але що вдiеш: перебашльовувати не випадало. Треба б помiняти курiнного, але теж шкода – дбайливий хазяiн, майстер на всi руки й герцiвник на шаблях найкращий на всю Сiч.