Яса. Том 2

Простим i без гординi. І вже дивився на булаву як на звичайну палицю, мiркував про найвищий уряд на Сiчi тверезо й розважливо.

Непевна, а часом i лиха влада кошового. Один нерозважливий крок – i тобi вже не буде прощення довiку. Двiчi на рiк на великому крузi кожен може виповiсти всi твоi недосконалостi й лукавi вчинки. А тим часом, коли ти йшов попереду батовоi, того можуть i не побачити. Крий тебе сила Божа з твоею владою! Солодка вона, як i всяка iнша. Надто тодi, коли перебродив у душi молодий хмiль, коли вже не тривожить жаский дiвочий смiх, за який можна вiддати все на свiтi.

Сiм лiт кошовим! Такого не сягав жоден сiчовик, Яковлев перебрав усi, зовсiм старi, пергамени й знайшов лише одного козака, якого вибирали на кошев’я шiсть разiв. Узяти в руки булаву – це ж насамперед битися з самим собою, пильнувати кожен свiй крок, жити без послабки й радостi, в постiйнiй тривозi.

І вiн майже вороже поглянув на булаву. Снiжинки ковзали по нiй, не затримувались на срiбних гранях; кована золотом, всипана самоцвiтами, вона мерехтiла в снiговiй завii.

Й здавалася загубленою або покинутою. Вона й справдi зараз була нiчиею. Й вiд того кожному здавалося: простягни руку – й ти вже володар ii. Це було облудне враження. Один-единий мент, мить, що наближала до влади всiх. Бо в наступну кожен усвiдомлював, що насправдi вона далеко-далеко, далi, нiж коли була б у когось у руцi. Звiдти ii принаймнi можна видерти чи навiть одтяти з рукою.

І вiн майже вороже поглянув на булаву. Снiжинки ковзали по нiй, не затримувались на срiбних гранях; кована золотом, всипана самоцвiтами, вона мерехтiла в снiговiй завii.

А тут вона – нiчия й через те не твоя. А коли не твоя, то треба, аби дiсталася достойному, аби не шкодував потiм цiлий рiк. Хiба не знали намов i пiдкупу, хiба не опинялася вона в руках людей негiдних, хитрих, хiба не слугувала користi й зисковi! Скiльки намоталося довкола неi облесних слiв, обiцянок, навiть кривавих, скiльки сердець згорiло в гонитвi за нею.

І враз майдан, нiби змовившись, вибухнув одним голосним криком:

– Вiзьми булаву, батьку! Пануй ще!

– Пануй ще! – гукав Сироватка, i в грудях йому розливалося тепло, мовби це не Сiрковi, а йому самому оддавали найбiльшу шану. Мала Сiч достойного з найдостойнiших мужа, й те сповнювало радiстю i навiть гордiстю.