Яса. Том 2

Його по-конячому довге, з вивернутими губами, перекраяне шрамом обличчя налилося червiнню сорому i страху, а очi й далi бiгали по переднiх рядах, i в них свiтилося благання. А далi по обличчю перейшла судомна хвиля, очi зблиснули ярою злiстю, але вiн погасив ii, похилив голову в удаванiй покорi, хоч у грудях йому клекотiло. Суддя так i понiс ту тишу на широких зсутулених плечах у свiй курiнь. І коли вже завертав у завулок, вдарило в спину, мов каменюкою:

– Наiвся вiйськового хлiба!

– Вже й черес не сходиться.

Суддя пiшов швидше, пiдбори чобiт глибоко вгрузали в снiг.

А вже на майданi тут i там лунали голоси:

– Носа суддею!

– Брекала! Дошпетний козак.

І враз, десь злiва, цiлим куренем:

– Бiлого, Степана Бiлого!

Й тодi заворушився весь майдан:

– Бiлого! Волiемо Бiлого на суддю!

Було видно, що за суддю куренi домовились заздалегiдь.

Степан Бiлий, теж огрядний, як i попереднiй суддя, чоловiк у чорнiй важкiй киреi, застебнутiй на грудях срiбною пряжкою, крутив на всi боки круглою, як казан, головою: вдавав, що здивований, чи був здивований справдi.

Його високi, дугастi брови вигнулися ще дужче, довгi вуса обвисли. А що його ймення гукали все голоснiше, вибрався з людського тлуму й почовгав до свого куреня. Не мусив лишатися тут, аби не забоявся хто виказати про нього лихе. Одначе з натовпу вибiгло кiлька чоловiк, перейняли й попiдруки повели назад. Вiн орав ногами втоптаний снiг, упирався, й теж не розiбрати: вдавано, за звичаем, чи насправжки. А його штовхали в плечi, штурхали в потилицю, примовляючи:

– Йди, йди, будеш нам паном!

Чорна кирея на Бiлому злiтала, як приламанi крила ворона.

– Шануйся, сучий сину! – гукали сiчовики.

Вони розвеселилися, смикали Бiлого за поли, обiрвали пряжку, сипали на голову снiг – аби шанувався, аби знав, кому зобов’язаний владою. Але цього iм видалося замало, кiлька чоловiк вхопили нового суддю за руки та за ноги й поставили сторчма в замет. Суддя важко видряпався iз замету – був геть у бiлiй порошi, одфоркувався, мов загнаний битюг, покусував вуса, тамуючи лють, потамував, гадав – усе скiнчилося, та зненацька збоку вихопився молодий, схожий обличчям на тхорика, козак у синiм жупанi з позументом, лiпонув Бiлого просто в обличчя снiговою грудкою.

Суддя похитнувся, копнув ногою кривдника, аж той заорав носом.

– Щоб тобi, скурвому синовi, так хотiлося дихати, як менi над тобою панувать, – плюнув у його бiк Бiлий, утираючись шапкою, яку пiдняв зi снiгу.