Яса. Том 2

Гомонiли про новi пiдступи унiатiв, якi Арiстотелем вивертають Боже слово, про достойних отцiв церкви, що дали унiатам i обскурантам добру вiдсiч, паче всього книгами своiми «Розмова бiлоцеркiвська» та «Лицар православноi церкви Схiдноi лицаревi костьолу римського» i вогнистими проповiдями в киiвських церквах.

– Мудре слово – що гостра шабля, – мовив iеромонах, сухою старечою рукою наливаючи з химерноi восьмигранноi карафи прозоре вино.

Сiрко слухав, i супокiй огортав душу. Й не хотiлося йому нiчого, опрiч миру та тишi.

Вiн подумав, що то тиснуть роки, гнуть i кують його на свiй лад. Старiсть пiдкрадалася тривогою, якоi не знав ранiше. Й те часом дивувало. Страх нiколи не володiв ним. У бою завжди йшов попереду, швидкiсть i натиск виважували власну долю. То не була слiпа одчайнiсть, вiра в Божий промисел. Що ж, погине… Вiн таки щось та звершив на землi, чимось прислужився своему краевi i люду. Просто не дав нiколи зрости в душi хитростi, пiдступу, вони ж едино ведуть на стежки боягузтва. Та й завжди мав перед очима ворога. Спiзнав на собi його пiдступи, розгадав його кривавi умисли, й нiколи не вгасала в серцi ярiсть та мста. Вони спалахували в одну мить. Його порубцьовану душу могло легко поранити одне необережне слово. Надто кинуте кимось iз товаришiв. Тодi спалахував, як порох од iскри. Одначе швидко перегоряв, перший iшов миритися. Не мав у душi iдi, а злiсть не осiдала на нiй чорною кiптявою. Але, почував, з лiтами мiнялося щось у нiй. Все частiше думав про той час, коли не зможе скочити на коня, вийняти з пiхов шаблю. Та й нащо тодi все. Цей настрiй переважувався iншим: що менше лишаеться людинi життя, то стае воно дорожчим. І людина починае оглядатися та обачнитися. Й те, чим нiколи не дорожив, набувае ваги. З вiком зринали думки про статок. Не кепсько, гадав, лишити б щось дочкам. Думки тi, одначе, напливали й розтавали, як хмари, бо не вкладав у них усiеi душi. То навiть було нiби щось не його, мовби нашептане кимось. Сливе людським досвiдом? Бо ж у тiлi вистачало снаги, i запалу, й жаги, i цiкавостi до життя.

Любив послухати розумного слова. Про далекi краi, чудернацьких звiрiв, дивнi звичаi. Та щирiсть, майже дитиннiсть якось дивно уживалися з суворiстю й тверезiстю. Наслухавшись розповiдей мандрiвних людей, i сам подумки довго мандрував по далеких краях. Як те гарно! Либонь, коли б люди жили в злагодi, вони були б устократ мудрiшi й щасливiшi.

І ще один чоловiк думав про далекi краi та мандри.