Яса. Том 2

Вiн довго ворочався, мабуть, хотiв заснути знову, а тодi позiхнув широко, перехрестив рота й мовив:

– Чогось менi в головi чмелиться.

– Менi теж, – одповiв Сироватка.

Шевчик хвилю помовчав i позiхнув знову.

– Ми, мабуть, рано вклалися.

Така делiкатнiсть розсмiшила Сироватку, сказав:

– Поснули, як свинi. Трохи що не пiд столом.

– Тодi я поберуся на свое мiсце. – Шевчик пововтузився й сiв. – Он як з-пiд дверей тягне. – Хтось iз козакiв зiтхав у снi, а потiм голосно мовив: «Господи», – й затих.

Шевчик почухав босою ногою об ногу. – Скоро благословиться на свiт?

Десь далеко завив вовк, Мокiй послухав i сказав:

– Мабуть, не скоро.

– А чого ж тодi не спиться? – не погодився Шевчик i встав. Обережно, намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вiкна. Слiдом за ним по стiнi попливла маленька, менша за нього самого, тiнь. Мокiй почув, як вiн тихенько одставив пiдпiрку, торигнув внутрiшнiми вiконницями.

І враз Шевчик чи то скрикнув, чи то зойкнув. Сироватка, що був укрився з головою й знову почав дрiмати, подумав, що кум затявся, перекинувся на другий бiк, але зненацька до нього крiзь кирею, крiзь похлипи сну пробився страшний Шевчикiв шепiт:

– Турки! Турки на вулицi!

Сироватка подумав, що Шевчиковi знову зашумувала в головi пiнна або потемрiло в очах, бо знав: до жартiв кум не здатний.

Вельми сумирний чоловiк кум Шевчик. «А щоб тебе муха гедзнула», – вся лайка його.

– А султана не видно? – невдоволено пробурмотiв. – Лягай ото.

– Крий мене сила Божа – турки.

Повнiсiнька Сiч. Панове-братця, вони стоять пiд вiкнами, – так само пошепки сказав Шевчик.

Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вiкна. Сироватка сiв.

І враз курiнь струснув приглушений крик:

– Турки!

Це було так неймовiрно, що жоден з тих, хто прокинувся, не пiдвiвся. Коли б зараз, на третю нiч нового року, в лютi сiчневi морози, над ними загуркотiло й хтось сказав, що то грiм, у таке повiрили б швидше. Турки й татари нападали на Подiлля, на Слобожанщину, пiдходили до Киева, пiдступали до iнших великих мiст, але щоб вони ввiйшли в Сiч – такого i в згадках не було.

Вони нiколи не приступали ii, навiть не наближалися до неi.

Одначе Сироватка, який прочумався ранiше за iнших, почувши цю звiстку ще з одних вуст, зрозумiв, це – правда. Звичний до небезпеки, до рiшень раптових, голосом хрипким, трохи зчужiлим, але все ж спокiйним, сказав:

– Не галасуй! І зачинiть вiконницю.