Яса. Том 2

Не був безпомильним стрiльцем, але тут промахнутися було важко, й знав, що не злякаеться, не пропустить супостата.

– Як подам гасло, – сказав Степаненко, – одтуляйте разом усi вiкна й робiть випал.

– Зсипте увесь порох на стiл, – радили од покутi.

– А як спалахне?! – заперечило одразу кiлька голосiв.

– Починаймо, – прошепотiв хтось нетерплячий.

Поспiшали й так. Не думали, що з того буде, прагнули одного – оборонитися й подати знак iншим куреням. Терпке, гаряче передчуття близького бою, небезпеки, можливоi загибелi володiло козаками, до нього домiшувалося вiдчуття непевностi, незвичностi бою й очiкування всiляких несподiванок.

Кiлька чоловiк молилося проти непогасноi лампади, що чи не вперше, одколи висiла на цьому гапликовi, погасла, й це лякало.

– Готовi? – запитав курiнний ламким, з напругою голосом i, не чекаючи вiдповiдi, звелiв: – З Богом!

Козаки разом шарпнули вiконницi. Вони спершу не побачили нiчого – та ж чорнота, що й у куренi, тiльки аж угорi – темно-синi смужки й проталинки – в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу.

Перший випал прийшовся iм просто в груди та спини.

Куренем двигонуло, неначе його спробував пiдважити плечем якийсь велет, щось жалiбно забряжчало в кутку, зi стелi, з стiн густо посипалися шпаруни. Вогняний спалах ще стояв стрiльцям в очах, а вже iм у руки тиснули iншi рушницi, й вони прикладали iх до плечей, цiлилися цiвками в густий штахет гостроверхих шапок. Тепер пострiли гупали вроздрiб, часто, й хоч свiчки погасли, але рушницi можна було набивати при свiтлi випалiв.

Затрiщали сiнешнi дверi, але iх мiцно пiдперли плечима Кайдан i ще кiлька козакiв. Колоди-тарана в туркiв не було, та коли б i була, вони не змогли б розвернути ii. Турки алалакали, кричали, ставали на спробу стрiляти, але в них нiчого не виходило. Вони збилися так тiсно, що анi дiстати рушницi, анi прицiлитися з них не могли. Та й козаки ховалися в куренi, а вони стояли на вулицi. Ятаганами, шаблями ж черкали тiльки своiх. Намагалися добитися до вiкон, вихопили двi чи три рушницi, козаки одразу ж стали обачнiшi й далеко не висовували iх. Гримнуло лiворуч, а потiм ще десь трохи далi.

– Шкуринцi вдарили, i величкiвцi, i платникiвцi! – гукали запорожцi.

Сяйнуло зовсiм близько, навпроти. То розпочали бiй iхнi сусiди через дорогу, козаки куреня Шкуринського.

По якомусь часi в куренi стало темно вiд порохового диму. Спирало подих, шерхли горлянки, дим виiдав очi. Козаки набивали рушницi майже навпомацки.