Яса. Том 2

VI

За два тижнi пiсля Водохреща прийшла на Сiч звiстка, що на Малiй Московцi вломився на пiдмитому льоду Самойловичiв гонець Черняченко, якого врятувала подарована боярином Ромодановським шуба з власного плеча (не вбгалася в пролом) i який лежить на хуторi Верещаках з ломотою в поперецi. Через неi вiн навiть у санях не гожий приiхати. Коли про те доповiли Сiрковi, вiн сказав: «Ми люди не гордi, з’iздимо самi». Взявши з собою двох козакiв – Кайдана i заiкуватого, мiзковитого Смолку, – погнали верхи на Верещаки.

Було на третiй день пiсля заметiлi, iхали вузькою, ледь пробитою в снiгах дорогою, конi йшли важко, з-пiд копит летiло бiле снiгове кiмля. Година склалася гожа, а на серце тиснули важкi, мов снiги, думи. Першi снiги впали ще на зелене листя i вже не станули, тепер додалося нових, чимало вiття на деревах було потрощено, чимало дерев поламано – кривулястi трiщини бiло змiiлися вподовж чорних стовбурiв, здавалося, iх крутив i вивертав злий велет; обкладенi бiлими подушками, ялини хилили долу вiти з крижаними бурульками на кiнцях (понамерзало у вiдлигу), лози й зовсiм були схожi на бiлi буди, дуби стояли мовчазнi i якiсь чужi, а тонкостаннi берiзки, з котрих снiг облетiв, трiпотiли рiдким жовтим листячком, здавалося, то iх обсiли горобцi. І стояли в своему мiдному убраннi дуби-нелинi – чудо лiсiв: усi дуби голi, а цi в листi – й снiг теж не тримався на них, i шелестiло те листя шорстко, жерстяно, холодно – якось особливо. Та ще тополi зводили вгору чорнi сухi руки. Свiт був красивий, важко красивий, – i Сiрко з сумом вiдкарбував про себе, що надто пiзно почав помiчати його красу. Пролетiв по ньому з шаблею i бачив тiльки битви, кров, пiдступи. А мiг би прожити iнакше. Милуючись снiгами й талими водами. Не мiг. Не на те поставлений долею!

З кiнських нiздрiв валувала пара, за спиною в Сiрка то тирликала, то затихала немудра Кайданова пiсенька про кума, який мав бджоли, – рябопузий Кайданiв Бичок плiвся позаду, весь час вiдставав.

Сiрковi раз по раз доводилося притримувати свого Ворона. Кайдан голосу не мав, а спiвати любив. Старий кiнь пiд отаманом iшов рiвно, високо кидаючи сухi бабки з блискучими, одшлiфованими снiгом копитами. І всю дорогу в грудях у Сiрка здiймалася надiя на те, що гетьман направив посольство неспроста, що хоче вiн сам пригорнутися до запорожцiв i пригорнути iх до себе, хоче вчинити iм добро хоча б за те, що погромили ворогiв.