Яса. Том 2

Знову гомонiли про снiги, – то на врожай, – ось тiльки лягли на незамерзлу землю, озимина може пiдiпрiти, та й худобi пiд весну буде сутужно: вкосили мало, не готувалися до такоi зими. Сiрко запитав, як пройшли Рiздвянi свята в гетьманськiй столицi, про те розповiв Заволока, розповiдав iз захватом, аж захлинався:

– З огнистою стрiльбою.

– Як у панiв? – запитав Кайдан.

– А чим ми гiршi? – блиснув очима Оська. – Приiхали майже всi полковники, i вся генеральна старшина з’iхалася…

Ще довго ходили околясом.

Врештi Черняченко мовив:

– Нам би, пане кошовий, погомонiти око в око.

Сiрко сидiв на лавi незворушно, навiть бровою не поворухнув.

– Либонь, ти козацьку регулу знаеш…

– Знаю то знаю…

– Не маю права вести перемови в таiнi од козакiв.

Черняченковi одвисла нижня губа, вiн бринькав по нiй пальцями, розмiрковуючи, як йому повестися далi. Самойлович уповноважував його до таемноi розмови. «Обiцяй усе. Мерефу, яку просить у царя для Сiчi, й iншi слободи та мiста обiцяй, там видно буде.

Свинцю i пороху також, i хлiбного довозу…» Обiцяй, аби Сiч визнала його над собою. В цю мить майже ненавидiв гетьмана, хоч був усiм зобов’язаний тiльки йому. Легко варнякати отамо в Батуринi, приiхав би хоч раз в оцi нетрi. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченковi доводиться пiрнати у вершу. Гнiвався на Сiрка й нервувався, бо не було iншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зiтхнув:

– Не горнеться Сiч до гетьмана, не горнеться.

Сiрко зiтхнув теж, удавано чи насправжки:

– Не горнеться гетьман до Сiчi, не горнеться.

– Та то ж гетьман!

– А то – Сiч. Скiльки Самойлович гетьманом?

– Три роки.

– А Сiчi – триста.

Не знав, скiльки насправдi лiт стоiть Запорозька Сiч, мовив, бо гарна цифра i в пам’ятi людськiй Сiч безсмертна.

– Пiдгорнулася б Сiч пiд гетьманськi штандарти, – правив свое Черняченко, – iй би вигода, а Украiнi слава. Згадай-бо гетьманiв, визнаних на Запорогах i по всiй Украiнi.

– Це ти на Іванця Брюховецького натякаеш? – удав наiвного Сiрко.

 – Так вiн запродав Украiну за боярство i князiвство. Всю суспiль запродав, купно з боярами i воеводами почав обдирати рiдну землю. І люди зненавидiли Іванця i його бояр, а вiн потiм i бояр зрадив, бо гнiву народного злякався…

– Не на Іванця, а на Хмеля, – з серцем мовив Черняченко.

– Ну, сягнув високо…

– Чому високо? Ти ж i проти нього вар’ював. І з Переяслава пiшов.

– Вар’ював i пiшов, але тому гетьмановi всi iншi i в пояс не сягають.