Яса. Том 2

– Досить, Яне, – наказав пан. – Уже провчив. Та й непоганих дiвчат везе. Надто оту. Як тебе звати?

– Кого, мене? – запитала Лукина.

– Атож, тебе. Чия ти?

– Грищенкова.

– Ткачики по-вуличному, – додав хтось iз гайдукiв. – На Загатi живе. Колись ii батько славився як гарний ткач.

– А тепер?

– Постарiв. Але ще тче.

– І дочку, мабуть, навчив, – посмiхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, вiдпустив повiддя. Кiнь помчав учвал в кiнець греблi.

– Важко тобi було зняти шапку, – докоряла Зiнька Фiлоновi, коли верхiвцi заманячили далеко на горбi.

– Спала б з твого лоба позолота? От i маеш.

Фiлон мовчав. Мовчала й Лукина.

А Зiнька талалакала й талалакала, i пiд те талалакання Фiлон прошепотiв Лукинi, щоб вона в наступну суботу одразу по заходi сонця вийшла в береги, туди, де вiн ii зустрiв, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде.

Вона в суботу вибiгла, але ненадовго. Лукина обдурила матiр; сказала, буцiм iде до Зiньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забiгти й до неi.

Не встигли й погомонiти. Стояли пiд обсипаною мiсячним сяйвом вербою. Зорi проглядали крiзь вiття, неначе золотi горiшки, хотiлося дiстати iх руками. І скрiзь понад рiчкою дрiмали старi верби та вiльхи, й набиралися мiсячного сяйва пуп’янки яблунь у садах. Посiянi в пониззi коноплi стояли стiною, ховали якусь таiну. Хижо вигнувши спину, з конопель вийшов кiт, свiтячи очима.

Фiлон тихенько цокнув язиком, кiт пiдстрибнув на мiсцi й метнувся в коноплянi нетрi.

– Восени поiду з чумаками на Дiн, – сказав Фiлон. – Вже домовився з економом. Кажуть, там можна заробити грошей.

Лукина зрозумiла: вiн натякае на те, що, коли заробить грошей, зможе заслати до неi старостiв. І трохи образилася: адже й про кохання вони ще не говорили, i вiн не запитав, чи любий iй. А вона, як i кожна дiвчина, мрiяла про кохання, про гаряче освiдчення при мiсяцi, клятви-молiння й щирi сльози. Через те сказала насмiшкувато:

– Нащо забиватися так далеко, пiди в Занози й викопай скарб.

– Ходив i копав, – понуро мовив Фiлон.

– Правда? – не повiрила Лукина. – Й горiв там вогонь? І… нечистий, який його стереже?..

– Не було нiякого вогню й нiякого нечистого. Будяки та пустирник. А в землi череп’я бите. І бiльше нiчого.

– А ти… правду кажеш? – запитала тихо.

Фiлон забожився. Й розповiв, як виглядав молодика, як окропив свяченою водою, що мати принесла вербноi недiлi, заступ, i як копав, i як виполохав кота.