Яса. Том 2

Звiрi були дивовижнi: з людськими головами, а риби – з жiночими тулубами.

Пан засмiявся.

– Молодець. Гобелен називаеться. Вiсiм рокiв його ткали.

– Вiсiм рокiв! – зiрвалося з Лукининих вуст, i вона глянула на пана, чи вiн не жартуе.

Пан не жартував. І дивився на той чудернацький килим. Хоч яка злякана була Лукина, одначе вiдмiтила, що обличчя в пана мужне, тiльки вже не молоде, й надто великий лоб, ще бiльшим його робили залисини, що пролягли в ледь кучерявому чубi. Вони зустрiлися поглядами, вперше за весь час зустрiлися як людина з людиною.

У поглядi Лукини були страх i молiння, погляд пана не виражав нiчого.

– Не бiйся, дiвчино, – сказав пан. – Люди на те й люди, щоб вигадувати. Не приховую: ти менi сподобалася. Але я нi до чого тебе не неволю. Захочеш – пiдеш звiдси, як i прийшла. Зрозумiла? Ось за це й вип’емо.

І налив з високоi горлатоi пляшки у два срiбнi келихи жовтого вина.

– Випий. Ти такого не куштувала.

– Я не пила нiколи нiчого, крiм узвару.

Пан знову смiявся.

– Розказуватимеш потiм дiвчатам, яку солодку водичку пила в пана. Твое здоров’я, дiвчино.

Лукина пригубила келих.

– Нi, так не годиться, – сказав пан. – Я п’ю твое здоров’я, ти – мое. Хочеш, щоб я захворiв?

Мусила випити. Вино справдi було солодке й нiби зовсiм не п’янке. Пан змусив Лукину випити другого келиха, а потiм сказав:

– Вип’еш ще один i пiдеш.

Лукина зрадiла й вихилила келих в одну мить. І враз вiдчула, що не може йти. В головi неначе було ясно, а йти не могла.

Пiдвелася i сiла. І, мабуть, од того руху в неi зашумувало в головi. Вона злякалася, водночас нею опанували дивна легкiсть i дивовижнi веселощi. Що це з нею таке – ха-ха-ха. Вона зараз таки пiде звiдси.

Лукина звелася на неслухнянi ноги. Гобелени, парсуни, трисвiчник попливли перед ii очима. Ой, як iй легко i важко водночас.

– Чекай, я допоможу, – смiючись, сказав пан.

На мить той смiх привiв ii до тями.

– Дух Святий з нами, – сказала, не знати чому, неначе уздрiла нечистого.

– З нами, з нами, – реготнув пан. – 3 тобою i зi мною. Ось зараз ляжеш на отоманку, спочинеш… А я побуду бiля тебе. Ось так…

І поклав Лукину на ii рушника. Й розстебнув тугi гаки керсетки на пружних грудях, i побачив невеликого, гострого, зробленого iз скiска ножа. Його обличчя ощирилося, вiн i злякався трохи, й засмiявся, – ця пригода з ножем додавала перчинку до його хiтi. Вiн узяв ножа i з тiею ж таки усмiшкою кинув його на пiдлогу.