Іван Богун. Том 1

Але був у Іванка ще один товариш – уже вiдомий нам козак Омелько, дружбою з яким хлопчина до нестями пишався перед iншими однолiтками. Пiсля того пам'ятного для Іванка бою молодий козак швидко одужав i почав якось надзвичайно тепло ставитися до сина пана хорунжого. А той i не збирався нехтувати такою нагодою. Тож досить часто мiж ними можна було почути розмову подiбного змiсту:

– Омельку, чуеш, Омельку!

– Звичайно, чую!

– Омельку, можна менi на конi проiхатися?

– Чому ж нi? Адже в тебе i кiнь е!

– У-у, – кривився малий, – то бахмат.

[9 - Бахмат – порода низькорослих, але надзвичайно витривалих степових коней, яких розводили переважно татари.] Та й не вивчений вiн, знай йде собi та йде. Я на твоему хочу.

– Що ж тут зарадиш? – розводив тодi руками Омелько. – Рятiвниковi не можу вiдмовити.

І Йванко хвацько виiздив на струнконогому Омельковому негевi,[10 - Негевський скакун – одна з найшляхетнiших порiд арабських скакунiв.] на якому до того, як вiн дiстався у здобич Омельковi, iздив якийсь надзвичайно сановитий турок.

Сяяли очi в малого, коли стискав руками оздоблений срiбними бляхами повiд, смiялись з-пiд заломленоi на потилицю кудлатоi шапки, що ii, за козацьким звичаем, не знiмав навiть у спеку. Ноги в сивих полотняних шароварах спритно притримували завеликi для нього стремена. Особлива радiсть була, коли пiд тином збирались сусiдськi хлопчаки, щоб подивитися на Іванка. Тодi благородна тварина згадувала iспанський крок, iнохiдь i навiть поклони. Вправнiсть малого дивувала старих i молодих.

– Ти бач! Таке мале, а що виробляе! – пiдкручував вус Мирон Охрiменко – старий козак, який виконував на хуторi обов'язки розпорядника i ключника.

– Та то кiнь добрий, – крутив головою хтось з козакiв.

– Кiнь конем, а вершник теж не пусте мiсце, – заперечував Охрiменко, – славний малий росте у Федора.

Тодi хтось зачiпав Омелька:

– Омельку! Продай коня! iй-бо, останне вiддам.

– Е, нi, – тут Омелько вiдповiдав завжди однаково, наче завчено, – Баша дорожчий за золото.

У Хотинi менi пахолки сенатора Якуба Собеського не одну копу золота давали, та я не взяв. А вам куди вже…

– От базiкало, – пiдсмiювались козаки.

Факт пропозицiй вiд дiда майбутнього польського монарха залишаеться для нас таемницею, але те, що кiнь був надзвичайно дорогоцiнним, не заперечував нiхто. Тож не дивно, що пiсля таких вистав Іванко ще довго обирався отаманом пiд час запеклих дитячих бойовищ з уявною татарвою.