Іван Богун. Том 1

– Знаю, козаче, що поробиш… А ти як, стрiляти не розучився?

– Ну, це не про нього, – зауважив Федiр, – хоч з мушкета, хоч з лука бiлцi в око поцiлить, це молодець. А от до науки зась!

– Тату… – схилив голову Іван.

– Буде тобi: тату! – насварився Богун на нього пальцем. – Ще раз панотець нарiкатиме, iй-бо, вiдшмагаю прямо на подвiр'i, на очах у всiх.

Хлопчина якусь хвилину мовчав, а коли вiдповiв, в його голосi вiдчувалася недитяча твердiсть:

– Не нарiкатиме! – рiшуче вимовив вiн, i на хлоп'ячому обличчi заграли жовна.

Та старший Богун лише змахнув рукою.

– Агов, хто там е! – гаркнув вiн весело, вийшовши на високий ганок перед хатою, i одразу ж на широкому подвiр'i заметушилися кiлька наймитiв i пiдсусiдкiв. – А подавайте до столу! Та горiлок, меду старого не забувайте! Бенкетувати будемо нинi. Козак з походу повернувся, пити-гуляти будемо! – вiн поманив рукою Іванка, який вийшов разом з Омельком на ганок слiдом за ним. – Іване, лети стрiлою, приклич козакiв: Мирона, Грицька, Петра, Хвилона.

Скажи, нехай кидають по запiчках боки вiдлежувати i йдуть нашого Омелька привiтати!

– Я миттю! – Іван швидко збiг по сходах i залопотiв холошами шаровар у той куток хутора, де стояли хати iнших козакiв.

– Ех, решти хлопцiв немае! – зiтхнув Федiр. – Було б що згадати-мовити…

Скоро й забiгала челядь, заклопоталася. Швиденько з'явилися з комори наiдки, а з льоху – напоi. У свiтлицi, на виставлених пiдковою столах почали виростати гори срiбних тарiлок та глиняних полумискiв, на яких чого тiльки не було: паруючi вареники з сиром, вкритi рум'яною скоринкою печенi кури та каплуни, смаженi у сметанi коропи, вугрi, лини, вуджене сало, квашенi огiрочки, печiнковi рулети та ще казна-якi, за iноземними рецептами, страви.

Столи вгинались пiд iством. А промiж страв височiли плетенi сулii зi старезним медом та винами, тьмяно виблискували пляшки з горiлкою. Поряд стояли глечики з рiзноманiтними наливками i, звичайно, недалеко вiд столу зайняла свое мiсце дiжка з пивом. Богун полюбляв гучний бенкет i нiколи не жалкував на нього коштiв. За звичаем, що вiвся в родинi Богунiв ще вiд дiда-прадiда, всякий, хто проживав на хуторi, сiдав бенкетувати за одним столом з господарем, чи то дорогий гiсть, чи звичайний наймит або пiд сусiдок. Усi хуторяни були однiею дружною родиною, що й врятувало iм життя пiд час того пам'ятного для Омелька наiзду зголоднiлих i злих жовнiрiв кварцяного вiйська.