Іван Богун. Том 1

Тепер Омелько сидiв по праву руку вiд господаря, а простора свiтлиця, як i в минулi часи, була повна гамору та смiху. Немов не було цих кiлькох рокiв, проведених у боротьбi за кращу долю козацтва, довгих верст та кривавих бойовищ. Але хiба не було? Нi, таке неможливо викинути з пам'ятi, воно завжди залишиться в нiй, як i рубцi на обличчi. Та не звик сумувати козак Омелько, тож вiн з посмiшкою i веселими примовками здiймае свiй кубок, п'е та закусуе, проводить час за веселими розмовами. Часом лиш похмурнiе, коли кине погляд на вiльне мiсце за столами, що його колись займали пiд час бенкетiв славнi козаки Вороновицькоi сотнi.

Немае iх поряд, змушенi перетворитися на поспiльство або стати поза законом. Вiдчувае в такi хвилини Омелько, як жарко палае в ньому не пригашений вогонь помсти лядському племенi за все, що тi зробили з ними, попри обiцянки поваги i дяки. Бентежна душа вимагае знову i знову кидатися у вир боротьби.

VII

Не кинувся тодi Омелько назустрiч новим битвам i, ймовiрно, смертi.

Прислухався до голосу помiркованого Богуна i залишився до пори на хуторi, хоч тягнуло його вчинити хоч що-небудь, бодай зiбрати ватагу i рiзати клятих на шляхах та темних лiсових стежках. Залишився. Жив собi, поступово звикаючи до неспiшного, розмiреного домашнього життя. Не помiтив, як пройшов рiк i ще два мiсяцi вiд пори, коли завiтав на хутiр. А Іванко все не мiг нарадiтись поверненню давнього товариша (як i сам Омелько його називав). Ходив немов причеплений. Куди Омелько, туди й вiн. І хату допомагав поправити – вiдтодi, як Омелькiв батько зложив голову в Хотинi, мати померла, а сестри пiшли в невiстки, там проживала сама лише баба Мотря, тож мiцнi чоловiчi руки знайшли вдосталь роботи. Удвох замiнили трiснутi балки на стелi, перекрили дах, вимурували нову пiч. Баба Мотря не могла нарадiтися онуком i кожного дня ходила за п'ять верст до церкви, аби воздати подяку Всевишньому за його повернення во здравii i просити, щоб у майбутньому наставив його на розум. А Омелько з Іваном тим часом зорали та засiяли невеликий клапоть землi, засадили город – Федiр Богун хоч i був шляхтичем, фiзичноi працi нiколи не цурався, тому ж вивчив i сина. Потроху господарство козака почало розростатися. З дозволу пана хорунжого вiн поставив бiля своеi хатини невеличку обору, де мав тримати ще одного купленого коня, окрiм того, що мав корову.