Іван Богун. Том 1

Усе згадував Івановi очi, коли той одразу ж пiсля приiзду Омелька запитав: а де ж Баша?

– Убили товариша мого, Іване, – зiтхнувши, вiдповiв тодi Омелько. – Ландскнехт алебардою груди пробив.

А малий лише дивився широко розкритими очима, з яких нестримною рiчкою лилися сльози, i мовчав, боявся схлипнути. Тодi Омелько взяв його за плечi i зазирнув до очей:

– Не плач, козаче, – мовив сумно. – Така доля в них i в нас. Прийде й наша черга.

За час, доки Омелька не було на хуторi, Іванко добряче вирiс i змужнiв.

І хоча це все ще був чотирнадцятирiчний хлопчак, Омелько щиро дивувався силi його рук i зовсiм не дитячому виразу обличчя. Вiдтодi, як козак з'явився на хуторi, малому стали нецiкавими iгри з однолiтками i навiть полювання на лисiв та диких кiз у навколишнiх лiсах. А одного разу вiн здивував Омелька запитанням, якого той забув уже й очiкувати:

– Омельку, – запитав Іван, – а тi ляхи, з котрими ти бився, вони теж харцизи?

Омелько знизав плечима.

– Ляхи як ляхи. Для них я харциз, а тобi що? – вiн зовсiм не пам'ятав про ту розмову в причепi дiда Грицька, коли лежав там поранений. Та Іван одразу ж i нагадав:

– Ти колись казав, що навчиш, чим зарадити, якщо пiдкоморiй не зарадить.

Омелько гордовито пiдняв голову i поклав долоню на рукiв'я шаблi, що висiла при боцi.

– Ти й сам знаеш вiдповiдь, Іване: шаблi на те й маемо, щоб себе боронити, волю свою та звичаi славнi.

– Ну то навчи мене на шаблях битися.

Так навчи, як нiхто не може!

Омельковi залишилося лише розвести руками.

– Я можу лише те, що можу. Але докладу всiх зусиль, щоб теж змiг i ти.

Вiдтодi мало не кожного дня можна було iх бачити на високому березi Пiвденного Бугу. В час, коли ранкове сонце золотило верхiв'я недалеких берiз та ясенiв у гайку, коли лагiдний вiтерець шепотiв про щось з густими очеретами в плавнях, а цвiркуни у травах брали першi несмiливi ноти нового дня, у такий час збивали гострими носами сап'янцiв козаки ранкову запашну росу, пiдминали ногами жовтi сонечка кульбаб у шалених випадах та захистах.

Вимахували швидкими i небезпечними блискавками шабель, сповнюючи прозоре повiтря дзвоном бойовоi крицi. Летiли, мов птахи, не вiдчуваючи землi пiд ногами, а нi втоми, нi тамування бойового завзяття.

Іванко, як i тодi, пiд час навчання стрiльбi, виявися на диво здiбним, навiть талановитим учнем.