Іван Богун. Том 1

Роздiл II

І

Терпкий, сповнений ароматами перегрiтого степу вiтерець розчiсував неслухняну тирсу, утворюючи в нiй важкi темно-зеленi хвилi. Звiдкiлясь з височини подавав свiй пронизливий голос сокiл, якому вторив безтурботними переливами життерадiсний жайворонок. Сонце, не дивлячись на те, що наблизилося вже до заходу, все ще вiдчутно припiкало. Козацькi конi, немов човни, якi неквапно прорiзають рiчковi хвилi, розтинали могутнiми грудьми море степових трав. Одразу ж за вершниками трави знову змикалися, чим доповнювали подiбнiсть до безмежних морських просторiв.

Далеко на обрii, вкрита iмлою вiдстанi, застигла, немов острiв серед океану, одинока могила. Нiмий свiдок столiть, що пропливли над нею, майже не змiнюючи вигляду ii урочистоi непорушностi над степом. А степ жив. Гелготав, шипiв, цвiрiнчав i ревiв з рiзних сторiн на прибульцiв, якi мали нахабнiсть тривожити його спокiй. Мало не щохвилини з-пiд кiнських копит вистрибували курiпки, зайцi та лиси. Стрiмко пiрнала у трави вигрiта на сонцi гадюка, важко пiдiймала свое тiло в повiтря невправна дрохва. Час вiд часу, лякаючи коней, десь здалеку долинало густе басовите ревiння чи то тура, чи то казкового полоза – змiя, який, згiдно з чутками, мiг розчавити, опутавши мiцними кiльцями, вершника разом з конем. Але на обрii не виникало жодного руху, лише одвiчнi хвилi у високих травах.

Надвечiр пласка немов стiл рiвнина почала виказувати невидимi здалеку зморшки мiсцевостi, дорога нарештi пiшла похило донизу, i за пiвгодини невеличка кавалькада вершникiв почала збiгати стрiмким схилом глибокоi балки.

Утворена природою схованка серед степу мала продовгастий перетин, була близько версти завдовжки i не бiльше пiвтораста крокiв завширшки. На порослому кущами верболозу i шипшини сподовi балки виблискувала у променях вечiрнього сонця невеличка калюжка-озерце, один берег якого був вкритий очеретом та паростками запашного татариння, а другий, дещо вищий, смарагдовим килимом невисокоi трави. Там розкинули над плесом своi могутнi крони три кiлькасотрiчних дуби. До них i спрямували коней потомленi мандрiвники. Зiйшли в затiнку дерев з коней i повели змучених спрагою тварин до води. Конi пили довго, грузнучи переднiми ногами в намулi, стригли вухами, вiдганяючи настирливу комашню, що хмарами здiйнялася з очеретiв i миттю налетiла на них, як на безкоштовний бенкет.

Іван Богун, насолоджуючись тихою красою краевидiв, пройшовся берегом.