Іван Богун. Том 1

Незабаром, за пагорбом, побачив iх самих – ляхи iхали по двое в ряд, високо здiйнявши у вечiрне небо темнi ратища списiв. У нiс усе ще били гiркi пахощi тютюну, пороху та фарбованого сукна, що iх вiдчув, ткнувшись обличчям в Омелькового жупана, а у вухах дзвенiло оте: «прощавай, брате!». Сам того не розумiючи, Омелько вперше говорив з ним не як старший з молодшим, а як побратим. Слiз не було. Була лише злiсть та рiшучiсть.

– Анi руш! – почув Іван брутальний голос, як тiльки порiвнявся з поляками.

Вiн мовчки притримав коня. Скоро до нього пiд'iхав багато вбраний шляхтич.

– Ти естиш Іван Богун?

– Так.

– Де Омелько Чорний?

– Не знаю.

Шляхтич роздратовано схопився за батiг.

– Скурв'яче колiно! Кажи негайно, iнакше я тебе, лотра, примушу це зробити!

– Я не знаю! – уперто повторив Іван.

– Добже! То е добже! – хижо осмiхнувся Рудницький i оперезав хлопця батогом.

З несподiванки Іван ледве втримався в сiдлi. Кров раптово вдарила йому в голову, i вiн з криком обурення вихопив з пiхов шабельку.

– Пся крев! Це стае навiть цiкавим. У сих скажених псiв козакiв скаженi навiть цуценята! – засмiявся Рудницький i повернувся до одного з шеренгових. – Януше, полоскочи його списом. Тiльки так, щоб вiн ще деякий час мiг говорити.

Януш – дебелий жовнiр у вкритих памороззю обладунках, схилив спис i почав наближатися. Іван заворожено дивився на спрямовану в його груди рихву, але не торкався з мiсця. Лише мiцнiше стискав рукiв'я шаблi.

І в цю мить оглушливо та несподiвано для всiх ударив мушкетний пострiл. Рудницький, не встигнувши навiть кавкнути, полетiв з коня. Швидко, моторошно, наче мiшок. Іван блискавично повернув голову в бiк, звiдки почув пострiл. Не далi, як за сорок крокiв, за рiдким кущиком верболозу Омелько закладав за спину мушкет.

– Гей, собаки! Чи ви не по мою душу?! – i вiн щосили уперiщив коня. – Ловiть!

За хвилину бiля Івана залишився лише кiнь невдахи Рудницького i вiн сам, ногою заплутавшись у стременах, з широко розкритими невидющими очима i темною плямою на лобi.

Іван неспiшно торкнув коня, об'iхав розпростерте на землi тiло i подався до хутора. Сутiнки приховували посмiшку на його обличчi. Вiн не мав сумнiвiв – Омелька iм нiзащо не нагнати. Колесо долi стрiмко пiдхоплювало Івана, i вiн вiдчував: золота пора дитинства залишаеться позаду. А попереду… Один Бог знав, що чекае його попереду.