Іван Богун. Том 1

Пiд казаном розмiщувалось викладене плескатим рiчковим камiнням огнище. Позаду, пiд вибiленою крейдою стiною, знаходилися мiшки зi збiжжям, великi глинянi глеки, сулii i ковшi. Вiд сiней житлову частину куреня вiддiлювала промiжна стiна, дверi якоi знаходилися майже в кутку, тому що решту стiни займала викладена блискучими кахлями груба. Протилежну частину груби було пропущено крiзь стiну сiней у свiтлицю.

У самiй свiтлицi, на всю довжину ii вiд порога до покуття, стояло сирно – довгий стiл, схожий на тi, що знаходяться в монастирських трапезних.

Зроблено сирно було з однiеi лише грубоi дошки, яка мала майже аршин завширшки, i пiдтримували ii вкопанi в землю стовпчики. Обабiч сирна розташувалися вузькi лави, а вздовж стiн, з трьох сторiн, був настелений з дощок помiст, який i замiнював козакам лiжка. Судячи з розмiрiв помосту, там одночасно могли влягтися кiлька сотень чоловiк. На покуттi, тобто в дальньому кутку, було вивiшено iкони рiзноманiтних святих у срiбних окладах, висiла зроблена зi щирого золота лампадка, що ii, очевидно, запалювали по святах. Зi стелi звiшувалося велике панiкадило, а вздовж решти стiн над помостом було вивiшено силу холодноi та вогнепальноi зброi. Крiзь численнi вiкна до куреня потрапляла цiлком достатня кiлькiсть свiтла.

Прибулi пройшли вздовж сирна i зупинилися поблизу гурту запорожцiв, кiлька з яких грали в карти, решта лiниво розвалилися на розстелених кожухах, пiдтримуючи неспiшну розмову.

– Петре, готуй чуба! – кинув один iз запорожцiв, покриваючи шiстки двома королями.

– О-о, голубе! Маеш нинi без чуба залишитися, – реготнув другий.

– Побачимо, – той, кого кликали Петром, жбурнув на помiст ще двi досить засмальцьованi карти, – бийся!

– Доброго дня, панове-молодцi! – весело кинув Мiсюрка.

– І вам такого ж, – вiдповiв один iз запорожцiв.

– До товариства вiзьмете?

– Якщо добрi люди, чому не взяти? Мiсця, слава Богу, всiм вистачить. Ходи давай! – звернувся вiн до сусiди.

Деякий час запорожцi грали мовчки.

– І що, либонь, багато братчикiв тепер у куренi? – знову запитав Мiсюрка.

– Та буде щось коло сотнi, – обiзвався другий козак. – Ви розташовуйтесь доки. За годину обiд. Зберуться братчики, прийде курiнний, тодi й потолкуемо, що ви за птицi.

Бiльше нi про що не запитували. Іван з Данилом покидали на помiст мушкети та пiстолi й пiшли порати коней. Мiсюрка постелив кожух i влiгся.

– Киньте моему Орлику, потiм розпряжу.

Нечай похитав головою, але погодився.