Іван Богун. Том 1

За церквою Святоi Покрови, куди не гаючись «спрямував стопи своi» iеромонах Інокентiй, стояли кiлька будинкiв дещо тонкiшого, анiж куренi, архiтектурного стилю, утворюючи спiльно з ними неправильне коло навкруг майдану. У цих будинках мешкала сiчова старшина на чолi з кошовим отаманом. У середину кола виступала вiйськова канцелярiя з високим дубовим ганком i приземиста будiвля пушкарнi. Бiля неi стояли ряди рiзноманiтних гармат, а оскiльки пушкарня виконувала ще й обов'язки буцегарнi, поблизу ii ворiт завмерли два запорожцi, озброенi самопалами.

В серединi кола, утвореного будiвлями, знаходився майдан, настiльки великий, що мiг одночасно вмiстити не менше десяти тисяч людей.

І скрiзь були запорожцi. Чубатi i вусатi. В рiзнобарвних, надзвичайно широких шароварах, у каптанах, у свитках, у сорочках i гостроносих сап'янових чоботах. Із золотими кiльчиками у вухах, з люльками в зубах. З шаблями на поясi, з кобзою за плечима або й просто з пустими руками. Великi та не дуже, огряднi або жилавi, мовчазнi та балакучi, поважнi та поспiшливi, похмурi та веселi, хмiльнi та тверезi.

Усi вони кудись йшли, стояли, сидiли або лежали. Сiч, одним словом, жила своiм звичним життям.

– Ну i куди б то нам податися? – нарештi запитав Нечай.

– Навiть не знаю, – розгублено вiдповiв Іван. Лише тепер вiн зрозумiв, що його задум вiдшукати Омелька серед цiеi круговертi не простiший, анiж iдея вiдшукати голку в копицi сiна.

– Треба до куреня якогось прибиватися, – обiзвався досвiдчений Мiсюрка, – тут так: зайшов у курiнь, бачиш мiсце – займай.

Потiм до курiнного отамана звернемося. Сiч!

Хлопцi нерiшуче стояли на мiсцi.

– Ну я в Тимошiвський, у мене небiж там. А ви, якщо маете бажання, давайте за мною, – мовив Мiсюрка.

Вiн торкнув коня острогами i поiхав через витоптану тисячами нiг землю сiчового майдану, до одного з куренiв. Хлопцi, не сперечаючись, рушили слiдом. Врештi iм було байдуже, до якого куреня приеднатися.

Прив'язавши коней до конов'язi, зняли в порозi шапки i ступили до куреня.

Зсередини житло запорозьких козакiв було таким самим простим та невибагливим, яким виглядало зовнi. Одразу ж за дверима, займаючи мало не третину всього примiщення, знаходились великi сiни, середину яких займала кабиця – чималий мiдний казан, який утримувався на закiптюжених ланцюгах. Ланцюги, у свою чергу, крiпились цвяхами до дубових бантин на стелi. Над казаном була облаштована чотирикутна залiзна труба з широким розтрубом, потрiбна для виведення диму.