Іван Богун. Том 1

Запорожцi, звичайно, здогадувалися, з якого приводу iх зiбрано, спокiйно поглядали на новачкiв, вели лiнивi розмови, не забуваючи раз за разом накладати люльки бакуном.

– Що ж, довго теревенити не будемо, – дiловито розпочав раду курiнний отаман. – Маете, шановне товариство, трьох бурлакiв, якi бажають поряд з вами вiру святу православну боронити, слави козацькоi здобувати та нелегкого хлiба козацького споживати. Ваша воля – чинiть за звичаем.

На хвилину запанувала тиша, потiм чийсь голос поважно вимовив:

– Ну то покажiться, панове-молодцi, вийдiть до кола.

– А вони хiба помiж нами? Може, щербу сьорбають досi, батька не чули?

– А чому нi, щерба знатна сьогоднi. Кашовару, братику, низько в пояс поклонитися належить.

Нечай, не знаючи, що вiдповiсти, вiдкрив рота. Безпорадно позирав навколо й Богун. Із цiеi халепи допомiг вийти Мiсюрка. Стягнувши шапку, вiн штурхнув Богуна i стиха мовив:

– Пiшли-но, бурсаки, наш вихiд, – i рiшуче покрокував на середину кола. Там, роздивляючись навсiбiч, весело загримiв: – Таки добра щерба! Дякую, пани-браття, за гостиннiсть.

Мiсюрка поглянув на Нечая та Богуна, якi мовчки пiдiйшли до нього i стали поруч.

– Ось ми тут, перед вами. Карайте або милуйте – ваша воля. Пiсля таких слiв затихло в козацьких рядах. Запорожцi кiлька хвилин тихо радилися, потiм наперед вийшли четверо найстарiших козакiв куреня (старшому щось пiд шiстдесят).

– Добре, – мовив один з них – сивочубий та кремезний козарлюга.

– А хоч би й я! – хвацько взяв руки в боки Мiсюрка.

– Добре, – ще раз повторив запорожець. – У Бога вiруеш?

– Вiрую!

– Перехрестись.

Мiсюрка тричi, за православним звичаем, перехрестився.

– Ким дотепер був? Мiсюрка не розгубився:

– Ким, запитуете ви? Злодiем я був. Лотром, харцизом… Чи як то пак краще сказати?

Запорожець зовсiм не знiтився пiсля такого зiзнання.

– Чому до нас надумав? – запитав вiн.

Мiсюрка вiдповiв не одразу. Кiлька хвилин мовчав, вивчаючи носи своiх пiдтоптаних чобiт. Нарештi пiдвiв очi.

– А тому, товариство, тому, панове-молодцi, – несподiвано для себе Іван почув у голосi флегматичного Мiсюрки новi, повнi емоцiй нотки, – що не вiд доброго життя пiшов я в душогуби. Не вiд лiнощiв або оковитоi. Нi! А був я, бачите, у надвiрнiй сотнi шляхетного пана не останнiм жовнiром. Що за пан, дозвольте на моiй совiстi облишити.