Іван Богун. Том 1

Служив я йому вiрою та правдою, за що й грошi отримував. Оженився. На Бога не мав чого нарiкати, завжди добром менi дячив. Але скiнчилося… пановi Катерина моя до вподоби прийшлася. Далi, воля ваша, не пiзнаете вiд мене нiчого. Скажу лишень, що пан той уже не ласий до чужих жiнок. Хiба що на тому свiтi – все, як у нас… А до вас прийшов, бо хочу стати на захист вiри i тим грiхи спокутувати.

Запорожець пригладив своi бiлi, немов снiг, вуса.

– У нас, чоловiче, не монастир.

– Та й я не такий грiшник, аби кров православну на руки брати.

– Що ж, приймемо тебе. Тiльки одне мусиш знати: за найменше злодiйство на Сiчi скараемо на горло!

– Звичаi вашi, вельмишановне лицарство, я знаю. Якщо лихий поплутае – карайте! Я до вашого дому прийшов, як до свiтила гонору, тому за його зневажання кару сприйму спокiйно i без нарiкань. На тiм i стою.

– Гм… – запорожець ще раз пригладив вуса i стиха перемовився з трьома своiми товаришами. Було помiтно, що вiдповiдь Мiсюрки йому сподобалась. Нарештi вiн подивився на Нечая:

– А ти, хлопче, у Бога вiруеш?

– Вiрую.

– Перехрестись…

Коротко розпитав колишнього бурсака, дiзнавшись вiд того, що мае дiло з випускником бурси при Киiвському Богоявленському братствi, сином дрiбного православного шляхтича з Бару. Похитав головою, потiм так само допитав Івана. Пiсля цього запитав дещо м'якше:

– А горiлку п'ете?

Усi трое з полегшенням посмiхнулися.

– П'емо!

Запорожець повернувся до натовпу i махнув рукою комусь, кого поки що новачки бачити не могли.

– Давай неси, Малахай, очiкуемо!

Козаки швидко розiйшлися, даючи дорогу величезному, немов гора, запорожцю, який тримав у руцi звичайне цебро, що ним зазвичай дiстають з колодязя воду. Широкими кроками козак пiдiйшов до центру кола i поставив цебро перед новачками. Зачерпнув «михайлика» такого великого, що той мiстив у собi не менше анiж пiвкварти, i простягнув Мiсюрцi. Той прийняв, вклонився присутнiм на чотири боки i випив оковиту до дна. Тимошiвцi схвально загудiли. Услiд за Мiсюркою випив свiй коряк Нечай, потiм Богун.

Іван одразу ж почув слабкiсть у ногах i круговерть у головi, але зробив над собою зусилля, щоб не виказати свого стану стороннiм. Кинув коряк у напiвпорожне вiдро i недбало поклав правицю на рукiв'я шаблi. Великий палець лiвоi руки завзято засунув за шовковий очкур, що ним був оперезаний.

Старий запорожець лише тепер посмiхнувся.

– Ну, панове-молодцi, як охрестимо козакiв?

Цiеi митi наперед виступив курiнний отаман.