Іван Богун. Том 1

– Дозвольте й менi слово мовити, – здiйняв вiн руку вгору.

– Кажи, батьку, – загудiли козаки.

– Слухаемо, курiнний!

– Твое слово!

– Тодi так! – курiнний указав на Мiсюрку. – Спочатку цей козак. Ти яким iм'ям хрещений, чоловiче?

– Савлом, – поважно вiдповiв Мiсюрка.

– Савлом. То е iм'я вiд Бога, i людина не може його змiнювати. А от прiзвище – Мiсюрка, то iнше дiло. Я, напевно, не помилюсь, якщо вважатиму, що не одна собака його по Вкраiнi винюхуе. Тож наречемо його… – курiнний критично подивився на обдерту постать Мiсюрки.

 – Наречемо його Савкою Обдертим. І вiд цiеi хвилини ми не знаемо нiякого реблiзанта та злочинця. Знаемо лише козака Тимошiвського куреня на iм'я Сава Обдертий. Усi згоднi?

Судячи зi смiху та дотепних зауважень, незгодних не було.

– А що стосуеться двох iнших козакiв, то вони носять прiзвища своiх шляхетних батькiв, козакiв славних, тож з тим i залишаться. На цьому все, якщо всi згоднi.

– Згоднi! – загуло з натовпу.

– Вiднинi вважайте себе тимошiвцями, панове-молодцi, – повернувся до Івана, Данила i Сави курiнний, – несiть це iм'я з честю, дбайливо оберiгайте вiд дурноi слави, принесеноi недобрими та малодушними вчинками.

Це вирiшив я, курiнний отаман Тимошiвського куреня славного Вiйська Запорiзького Низового – Омелько Деривухо з товариством! Тож не ощаджуйте золотих, чинiть так, щоб товариство надовго запам'ятало ваш приiзд! За цим i розходьтеся!

З гомоном i веселим смiхом запорожцi розiрвали коло, але розходитись усе ж не поспiшали.

Чутка, що вечiр не скiнчиться насухо, пройшла зi швидкiстю гарматноi кулi – новонавернутi запорожцi оголосили про три дiжки горiлки i смажене теля, якими мали вiдзначити свiй вступ до товариства.

Коли накривки вилетiли з дiж, i вiдчайдушна запорiзька гулянка почала набирати своi оберти, Іван нарештi змiг побалакати з давнiм товаришем наодинцi. Вони сiли на позеленiлу вiд часу i дощiв колоду пiд стiною куреня i запалили люльки.

– Ну що ж, Івасю, розповiдай, як там у нас, – Омелько зробив ледь вiдчутний наголос на словах «у нас».

 – Ех! Здаеться вiк-вiчний удома не був. Це ж скiльки часу пройшло вiд того, як ми востанне бачилися?

– П'ять рокiв… – Іван говорив не пiдiймаючи погляду, – батьку…

Омелько стримано посмiхнувся.

– Ну от що… Доки ми наодинцi, я для тебе, як i ранiш – Омелько.

І козаки заглибилися у спогади. Згадували давнiй бiй з польськими жовнiрами, якi напали на хутiр, уроки фехтування, спiшний вiд'iзд Омелька.