Іван Богун. Том 1

Іван з Данилом, яких у такi хвилини до веслування не допускали, тихцем сидiли на вiльнiй лавi. Тривожно позирали в темряву, сподiваючись роздивитись силуети недалеких галер. Досi iм це не вдавалося, хоча вже декiлька хвилин легко можна було розiбрати розмови, смiх та спiв – на галерах поводили себе вiльно, не криючись, а над водою звук розходився надзвичайно далеко.

Десь бренькав саз,[34 - Саз (тур.) – струнний музичний iнструмент.] стукотiли кроки по сходах, лилася вода. Ледь вiдчутний вiтерець донiс до козакiв пахощi смаженого м'яса – на галерах починали готувати iжу для скорого вже снiданку.

Повiльно пропливали чайки повз грiзного ворога, який i не здогадувався про iхню присутнiсть так близько, зовсiм поряд.

Раптом праворуч почувся голосний плюскiт води. Усi, хто був на чайцi, завмерли. Іван прикипiв поглядом туди, звiдки вiн чувся. Невже хтось з братчикiв повiв себе так необачно? Але доля приготувала для них гiрше випробування. Не далi як за сто сажнiв Богун побачив вогонь – невеличкий язичок полум'я, який горiв неймовiрно яскраво для його звиклих до темряви очей.

Вiн наближався i наближався, доки Іван не зрозумiв, що вiдбуваеться. Промiж завмерлими в темрявi чайками мандрував, напевне, вiдшукуючи одну з галер, невеличкий човник.

Човен простував прямо на них. Зовсiм скоро Іван побачив постатi кiлькох яничар у бiлих кауках[35 - Каук (тур.) – капелюх.] i блискучих у трiпотливому свiтлi лампи обладунках. Турецькi вояки голосно розмовляли, часом посмiюючись. Козакiв, якi причаiлися зовсiм поряд, вони не помiчали, ослiпленi свiтлом власноi лампи.

Ще мить – i нiс човна з шелестом та трiском вдарився до очеретяного кранця на облавку чайки. Вiд несподiваного зiткнення яничари попадали з лав, а лiхтар покотився, заливаючи все навколо палаючим маслом.

Далi все проходило з такою надзвичайною швидкiстю, що Іван лише розкрив рота. Не змовляючись, до турецького човна скочили кiлька запорожцiв, на ходу готуючи довгi та гострi, немов бритва, ножi. Блиснула у свiтлi полум'я гартована криця, i яничари, так i не зрозумiвши, що з ними сталося, забили ногами до дощок човна, застогнали i враз затихли.

Чиiсь руки накинули мокре рядно на палаюче масло, i не бiльше як через тридцять секунд серед тишi i темряви нiщо не нагадувало про подiю, яка вiдiбрала життя кiлькох людей. Погляд Богуна впав на Омелька, який завмерши стояв на одному колiнi поверх очеретяного кранця i стискав у руцi ножа, лезо якого було чорним вiд кровi.