Іван Богун. Том 1

«Невже пронесе?» – майнула неймовiрна думка.

Але дива не сталося. Рiзко та тривожно загукав над головою схвильований голос. Кликали турецькою якогось Ібрагiма. Та Ібрагiм мовчав. Очевидно, вiн вже не мiг вiдповiсти стурбованим його долею одновiрцям. Пiсля кiлькох секунд мовчанки голос зарепетував голоснiше, переходячи на панiчний крик. З галери залунав тупiт кiлькох десяткiв яничарських черевикiв. Розриваючи на шматки залишки тишi, засурмив рiжок.

– А трясця б вашiй матерi! – пiдхопився на ноги Омелько, закладаючи за халяву ножа.

 – Зарухалися чорти голомозi! Ой, недобре опинилися ми… Налягли братики! Уперед, уперед!

І нiби на його голос ревонула перша гармата, випльовуючи цiлий стовп вогню. Не дивлячись на темряву, гармашi взяли вiрний напрямок – з оглушливим «у-ух», обдаючи козакiв гарячим повiтрям, над самими iхнiми головами пролетiло i вдарило у воду ядро.

«Бабах!» – вдарила за першою гарматою друга. Потiм ще i ще.

За хвилину ожили, напевне, усi вiсiмнадцять галер, навiть тi, що стояли за кiлька миль вiд мiсця, де почалася стрiлянина.

І хоча гармашi на них не бачили цiлi, вони справно галамасили з усiх стволiв, ризикуючи влучити в каторги, що розташовувались поряд. Тож скоро поодинокi пострiли злилися в суцiльний рев, до якого долучилися спросоння форти Очакова. Вогненнi смерчi, котрi вихоплювалися з гарматних жерл, висвiчували примарним свiтлом каторги, що тонули в хмарах порохового диму, i стрiмкi силуети чайок, якi порснули вiд них врiзнобiч, немов зграя горобцiв вiд лiнивого кота.

Далi роздивлятися не було часу. Іван так напружено налягав на весло, що не бачив нiчого навколо.

– Наляж! – кричав з чердака Омелько. – 3 якорiв знiмаються!

Але запорожцiв пiдганяти не було потреби. Крiм ревучого чавуну над головою, iх примушувала докладати останнiх зусиль свiдомiсть того, що вони мають лiченi хвилини, аби вiдiрватися вiд ворога, доки той ослiп вiд диму власних гармат.

– Летить! – чув Іван поряд iз собою iз сусiднiх лав, i за мить поряд з ревом проносилося чергове ядро.

– Ще одне! – i знову моторошний свист над головою.

– Чорт йому та бiсову маму пiд ребра! – видихнув козак, що сидiв з Іваном на лавi поруч. – Так можна i в халепу…

Цiеi митi чайка здригнулась i застогнала всiм своiм дерев'яним тiлом. Почувся трiск та болiснi крики. Якась могутня сила штовхнула Богуна, i вiн полетiв униз.