Іван Богун. Том 1

На невизначений час напружена до нестями свiдомiсть провалилась у чорну дзвiнку безодню…

Пам'ять повернулася вiдчуттям пекучого болю i холоду, який пронизував наскрiзь все тiло. Болiло плече, а одежа наскрiзь промокла водою. Вода хлюпалась на днi байдака в такiй кiлькостi, що це наштовхувало на думку про досить серйозне пошкодження. Іван лежав деякий час, доки свiдомiсть не повернулась повнiстю, лише пiсля того зробив спробу пiднятися. Нарештi встав, тамуючи стогiн. Перед очима все ще плавали зеленкуватi кола, коли вiн спробував роздивитися, що дiялось навколо.

Неподалiк у мороцi метушилися кiлька людей, плюскотiла вода. Чувся приглушений голос Омелька. Над всiма цими звуками панувало ритмiчне порипування весел у кочетах i важке дихання козакiв. Судячи з цього, можна було зробити висновок, що чайка все ще швидко летiла хвилями, хоч гарматних пострiлiв бiльше не було чутно.

Іван озирнувся. Зовсiм поряд розгледiв нечiтку постать, яка сидiла на лавi. Той, хто сидiв, вигинався та вирiвнювався в такт веслуванню.

Важко дихав, сам обертаючи опачину, яка була розрахована на двох веслярiв.

– Цiлий? – запитав вiн у Івана хрипким голосом.

Іван вiдчув легке запаморочення в головi, але вiдповiсти спробував недбало:

– Не знаю… Мабуть, цiлий. Що з нами було?

– Нiчого, – почув у вiдповiдь, – якщо цiлий, сiдай на весла. Нiколи патякати.

Іван, переборюючи бiль, сiв на лаву поряд i вхопився за опачину. Налiг. За хвилину вже веслував нарiвнi з рештою запорожцiв, одночасно прислухаючись i придивляючись до того, що дiялося навколо.

Спочатку зрозумiлим було лише те, що в човнi теча, i частина козакiв змушенi вичерпувати воду, яка швидко надходила. Чулись короткi реплiки:

– Агов! Ще двое кидайте весла, треба жвавiше!

Хтось кинувся на допомогу тим, що черпали воду.

– Шапки берiть до рук, якщо ковшiв не стало!

– Ану к бiсу розмови! – шикнув на них з темряви Омелько. – За нами галера суне!

Кiлька хвилин панувала тиша, пiсля якоi хтось знову гаряче зашепотiв:

– Черпаемо, браття… Нехай йому грець, по колiна вже!

Далеко позаду гулко вдарила гармата.

Іван прислухався, але шипiння кулi не почув.

– Навмання б'ють, вiд лютi, – помiтив сусiд по лавi.

Приблизно за пiвгодини над чайкою рознiсся голос Омелька:

– Добре, молодцi! Гей, на стернах, вивертай лiворуч… Здаеться, Прогной.

Поранена чайка незграбно лягла на новий курс i пiшла, нахилившись на лiвий облавок, у бiк сiрiючих на тлi ранiшнiх сутiнок обрисiв Прогноiвськоi коси.