Іван Богун. Том 1

У тому свiтi, де йому доводилося жити ранiше, смерть не була рiдкою гостею, вона чигала десь поряд, його з дитинства привчали смiливо поглядати iй в очi та з презирством ставитися до власного життя. Але то були лише пустi слова. Нехай сповненi життевоi правди, патрiотизму i поваги до козацького укладу життя та смертi, але все ж слова. Тепер вони набирали реального змiсту. Страшного, з пошматованоi плотi, жовтих уламкiв кiсток i нутрощiв, вивалених назовнi. З кровi, яка, змiшавшись з водою, була всюди.

Через лави, наближаючись до Івана i Омелька, переступав запорожець, поряд з яким Івану довелося веслувати. Тепер вiн упiзнав того. Ним виявився козак середнiх лiт з посивiлим передчасно оселедцем на iм'я Крутiй. Мовчки пiдiйшов до Омелька. Курiнний витримав його похмурий погляд.

– Хто? – нарештi запитав Крутiй.

– Пiскорський i Недригайло.

Крутiй похитав головою.

– Дiсталося вам, братчики. Ох i дiсталося! Так, аби святий Петро впiзнав.

– Упiзнае, – вiдрiзав Омелько. – Будемо ховати тут. Давайте, завертайте в китайку i за облавок. Панахида буде, коли повернемося, зараз маемо живих рятувати.

Погляд Омелька впав на Івана.

– А йди-но сюди, козаче, – примружився вiн. – Бачу, голубе, ти теж подарунка вiд бусурман маеш.

Лише тепер Іван побачив досить велику трiску, яка застрягла в нього в плечi.

– Пусте, – спробував вiдмахнутися Іван.

– Я тобi, босяку, дам «пусте»! – заходився оглядати Богуна Омелько. За хвилину пiдкликав Нечая, який неподалiк допомагав конопатити щiлини в облавку пошматованим на стрiчки зеленим оксамитом. – Тягни полотно на пов'язку, горiлку, порох!

Удвох Омелько з Нечаем швидко витягай трiску, залили рану горiлкою i перев'язали чистим полотном. Омелько замiшав пучку пороху з чаркою горiлки i простягнув Івановi:

– На, випий.

– Але ж…

– Випий!

Богун пiдкорився.

– Не нудить? – запитав стурбовано.

– Нi… Та добре все! – Івановi стало соромно, що курiнний так прискiпливо допитувався про його стан. Неначе дитину!

Омелько коротко змахнув головою i вiдiйшов. Скоро човен ледь вiдчутно здригнувся – до них пiдiйшла ще одна чайка, друга повiльно наближувалась, майже невидима за очеретами.

– Агов! – неголосно покликав Омелько.