Іван Богун. Том 1

 – А кого маете за чайкового отамана?…

До мiсця збору, яке заздалегiдь призначив, побоюючись саме такого збiгу обставин, завбачливий Соколець, вирушили надвечiр. Перед цим латали пошкоджену чайку, розшукували в очеретах розрiзнене вiйсько i лiкували поранених. До вечора на байдаку в Омелька помер ще один поранений козак. Тихо, без стогону i крику злетiла сувора душа запорiзького лицаря у височiнь. Не було над ним плакальниць. Не цiлували захололi вуста дружина чи дiти. Не взнали дорогоi могили старенькi батьки.

Помер козаченько… знайшов спокiй, як i попереднiх двое, серед смердючих очеретiв. Похмурi побратими його пiдняли над облавком обважнiле, закутане в криваво-червону китайку тiло i шубовснули не гаючись у темну глибочiнь.

Чиста душа…

Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющi очi? Чи засмiються i скажуть: «За золотом, срiблом, немов розбiйник, пiшов ти туди, за можливiстю курити в шинках, горiлку кружляти.

Грошей хотiв? Людей убивав? iв-пив на кровi?!»

Не зрозумiти тобi, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщi, потiм Москвi… Навiть тепер, на початку двадцять першого сторiччя, цураешся коренiв своiх. Господи святий, не дай iм спаплюжити! Наведи на iстину й прости тих, хто за незнанням i недолужнiстю власною iудами нацii козацькоi стали. Забули, що е вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, iсторiя якого налiчуе тисячолiття, а культура i мова е багато вищою за культуру i мову шанованих ними азiйських загарбникiв Украiни.

І можливо, тодi вони зрозумiють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити i радiти сонцю, дихати свiжим подихом степу, того самого степу, де проживають тепер невдячнi потомки. Але кожен без жалю вiддавав життя за iдеали, забутi такими потомками:

Слава.

Воля.

Украiна.

І хiба iх не досить для того, аби вiддати життя? Хiба запорожцi робили це марно?

Тож жаль бере автора, коли вiн поглядае на вас, сучасники.

Ви не схожi на них. Ви смiетесь з нацiональних гординь, рiдноi мови. Ви намагаетесь жити, немов чужинцi, перетворюючись на чужинцiв серед власноi землi. І тому iнколи немае бажання вважати за правду те, що дiеться навкруги…

Серед темряви наступноi ночi Прогноiвську косу залишили шiстдесят чотири чайки. Тепер козаки не мали потреби боятися ворожих гармат. Тепер вони вселятимуть страх у душi людей.