Іван Богун. Том 1

Попереду, невидимi за сотнями верст чорноморських просторiв, лежали райськi береги Анатолii. Там очiкувала на них вiйськова слава, здобич та помста.

III

І Анатолiя здригнулась. Умилися кров'ю мiста i мiстечка, окутались димом пожеж. Настала страшна помста за татарськi набiги на Украiну, за кров та сльози нещасних невiльникiв, що iх тисячами гнали до Криму i далi, у найвiддаленiшi куточки Османськоi iмперii. Запiзнилися гiнцi сiлiстрiйського пашi, який першим вiдчув на собi наслiдки козацьких вiдвiдин разом з мешканцями болгарського побережжя.

Гуляють шайтани морем, не шкодують нi старого, нi малого кривавi посланцi Малека-уль-Меккома – ангела смертi. Горе, горе, о правовiрнi! Вогонь поглинае мечетi! Учорашнiй раб точить кров господаря свого. Крик мусульман лунае до неба, але глухий до нього пророк! Бiда на голови вашi, о люди вiри праведного Мухамеда! Чим завинили дiти вашi, яких шайтани жбурляють у вогонь? Чим завинили жiнки вашi, яких, беззахисних, примушують порушувати закони шарiату i показувати стороннiм обличчя своi? Чим завинили чоловiки, що залили яскраво-червоними рiчками своеi кровi вулицi, на яких будували колись житло?

Нi! Не завинили ви нiчим, окрiм зневаги до вiри християнськоi.

Окрiм того, що немов бидло купуете та продаете людей православних, гвалтуете дiвчат невинних у своiх сералях, оскопляете малолiтнiх хлопчакiв во славу Ааллаха, перетворюючи iх на евнухiв, тисячами вбиваете козакiв непосильною працею на галерах.

Не виннi ви, правовiрнi!

Запорожцi гуляють – ось твоя провина i смерть, бусурмане!

Швидкий та страшний для туркiв рейд запорiзького флоту примусив стривоженим вуликом загудiти санджаки та вiлайети[36 - Санджак, вiлайет – територiально-адмiнiстративнi одиницi Османськоi iмперii.

] iмперii. Навiть султанський конак[37 - Конак – резиденцiя османських султанiв.] у Стамбулi вiдчув на собi лихоманку – яничарськi казарми, в яких вирувало ще вiд часу, коли султанськi гвардiйцi повернулися до столицi пiсля невдалоi осади Багдада, вибухнули вiдкритим бунтом, дiзнавшись про безсилля влади протистояти запорожцям. Лютi i нестримнi, домовившись з комонною гвардiею, що складалася виключно з сипахiв, обложили вони будiвлю палацу Топкапи i почали вимагати змiни великого вiзиря, якому випала «честь» бути звинуваченим у провалi в Персii i запорiзьких перемогах. І могутнiй падишах, володар землi та неба, змушений був поступитися перед бунтiвниками, вiддавши iм в обмiн на власне життя бiдолаху вiзиря.