Iван Богун. Том 2

Без жодних вагань кидалися чубатi, з перекошеними вiд злостi обличчями i налитими кров'ю очима запорожцi в саму гущавину важко озброеноi кiнноти. Зi страшним криком зiштовхувались у рукопашнiй з бундючними панами. Злими собачками гавкали, захлинаючись гарячою картеччю, фальконети i гакiвницi. Трiск шмигiвниць вiддавався моторошним виттям серед ворожих лав. І хоча багатьох славних лицарiв-запорожцiв забрав до себе Господь, а ще бiльше скалiченими занесено було до табору, де в польовому шпиталi кiлька старих сiчових знахарiв прикладали максимум зусиль, щоб зменшити страждання поранених, вередлива фортуна посмiхнулася гетьману Хмельницькому.

Важка кавалерiя Потоцького нiчого не змогла вдiяти з противником, як не покладав на неi своiх надiй Стефан. Значно порiдiлi хоругви польського лицарства втратили свiй блиск та пишнiсть, коли з останнiми променями вечiрнього сонця понурим походом втягувалися у ворота окопу. Пiхотинцi понесли ще бiльшi втрати: iнодi за командирами сотень стомлено крокували декiлька десяткiв жовнiрiв у проломлених, залитих кров'ю латах. І той страх, який поселився в серцi Стефана кiлька днiв тому, тепер знову стиснув йому груди. Холоднi пальцi тупим невиразним болем упнулися в груди Потоцькому, коли вiн бачив те, що залишилося вiд його вiйська, цих напiвмерцiв, якi проходили повз нього, немов жалобна процесiя. Не дивлячись на молодий вiк, Стефан мав достатньо вiйськового досвiду, щоб зрозумiти: пiсля сьогоднiшнього бою i величезних втрат, котрi вiн за собою потягнув, не могло бути й мови про наступ на ворожий табiр. Єдине, що залишалося, це прикласти щонайбiльше зусиль для оборони власного обозу i чекати. Очiкувати батька, Вишневецького, решту вельможного панства, перед яким вiн ще тiльки тиждень тому мрiяв похизуватися блискучою перемогою. Або… Або ще один крок. Той самий, на який Стефан не погодився б нiзащо ще ранком. Але тепер, сидячи посеред розкиданих ковдр, одягу i обладункiв, на похiдному лiжку в кутку шатра, схожий на загнаного мисливцями звiра в темному лiгвi, Стефан вже не бачив себе на чолi залiзних легiонiв Сципiона Африканського. У великому венецiйському дзеркалi вiдображувалось виснажене обличчя розгубленого молодого чоловiка. З рiдкими поки ще вусиками, скуйовдженим русявим волоссям i надзвичайно стомленими очима. Не прикликуючи челядь, Потоцький розшнурував на боцi шкiрянi паски, вивiльнився вiд панциру i пожбурив його геть, приеднавши до шолома i наплiчникiв, якi було розкидано по пiдлозi.