Тиміш та Юрій Хмельницькі

, як свiдчив московський посол, у церквах пiд час лiтургii поминали як самодержця Богдана Хмельницького i поруч з ним згадували i його сина Тимофiя. Таким чином, уже на початку Нацiонально-визвольноi вiйни Богдан Хмельницький розглядав сина Тимофiя як свого законного спадкоемця i саме йому прагнув передати у свiй час гетьманську булаву. Тодi у Киевi перебував ерусалимський патрiарх Паiсiй, який першим iз православних патрiархiв палко пiдтримав Богдана Хмельницького i його справу (пiзнiше свою пiдтримку висловлять й iншi православнi патрiархи, в першу чергу Вселенський (Константинопольський).

Сам Паiсiй називав Богдана Хмельницького «пресвiтлим господарем» та «князем Русi», пiд час лiтургii прилюдно вiдпустив грiхи гетьману, причастив його i благословив на вiйну проти Речi Посполитоi. Пiсля Рiздва Христового i рiздвяних святок Паiсiй дав благословення i на другий шлюб Богдана Хмельницького з Мотроною Чаплинською. Про останню мало що вiдомо. Вiрогiдно вона походила з дрiбноi православноi шляхти, а потiм вийшла замiж за сусiда Богдана Хмельницького – сумнозвiсного Чаплинського, який претендував на родинний хутiр майбутнього гетьмана – Суботiв. Ще напередоднi Нацiонально-визвольноi вiйни розгорiвся конфлiкт мiж Богданом Хмельницьким i Данiелем Чаплинським (за його спиною стояв магнат Олександр Конецпольський), який, власне, став приводом до самоi вiйни. У той час спалахнуло кохання мiж Богданом Хмельницьким та Мотроною Чаплинською, яка вiддала перевагу майбутньому гетьману. За деякими даними, Чаплинський пiд час нападу на Суботiв начебто викрав Мотрону, але сам Хмельницький про це не згадував. Однак про неi часом писали, як про гомерiвську «прекрасну Єлену», через яку спалахнула вiйна мiж греками й троянцями, а тут – мiж украiнцями та поляками. Але ця iсторiя з ii викраденням (якщо воно й було) не е причиною, хiба що тiльки приводом до вiйни. Додамо, що нова дружина гетьмана вiдзначалася не тiльки красою, але й користолюбством та легковажним норовом. Тимiш Хмельницький не сприйняв своеi мачухи i, мабуть, через це вступив у конфлiкт з ченцем – посланцем патрiарха Паiсiя. За розповiддю посла Речi Посполитоi Войцеха М’яскiвського, гетьманич пiдпалив ченцю бороду.

Для узгодження питань перемир’я до Переяслава прибувае посольство Речi Посполитоi на чолi з Адамом Киселем. Бурхливi переговори закiнчилися Переяславською угодою 24 лютого 1649 р., за якою, зокрема, перемир’я продовжувалося майже до лiта 1649 року. Посольство мало повертатися назад.