Мир хатам, війна палацам

 – Якi ж там попи, коли тепер революцiя?

Іван Бриль вже розтулив був рота, щоб гримнути на сина, та враз засiкся й не гримнув.

Революцiя – то було для Івана слово священне. Хiба то не вiн ще з тисяча вiсiмсот дев'яносто сьомого року – вiд першоi киiвськоi маiвки в Голосiiвському лiсi – щороку виходив демонструвати свою пролетарську свiдомiсть?

Батькiвський гнiв почав остигати. Не тiльки тому, що революцiю Іван Бриль поважав, а ще й тому, що попереду почув вiд сина полегшувальнi слова: поповi пiд епiтрахиль голiв не клали, отже – не вiнчанi ще, i справу, таким чином, ще можна якось поладнати.

І Йван пробубонiв майже замирливо:

– То якого ж бiсового батька патякаеш, дура? Поженились! Муж i жона! Хiба це таке просте дiло?

– Дiло просте, – твердо вiдказав Данило. – Як помiж хлопцем i дiвчиною бувае. Чоловiком i жiнкою в собачих ярах стали…

Мами зойкнули i заголосили.

Та Данило докинув ще – для ясностi, щоб сумнiвiв вже нi в кого не було:

– І постановили мiж собою: на все життя! А виженете з хати, самi житимемо, самi й проживемо…

Максим Колиберда вискнув i таки зiрвався з мiсця.

Іван Бриль змахнув руками i посунув за ним i собi. Бомба вибухнула. За парканом на вулицi почулися стривоженi голоси: цiкавi, що позирали крiзь шпари, вжахнулись i почали гукати на гвалт. Меланя й Марта з вереском кинулись до чоловiкiв, – спинити, не допускати до дiтовбивства. Чорнi провалля вiконечок у халупi Брилiв теж ожили: свiтлi плями випорснули з чорноi глибини, стали людськими обличчями, а тодi й невеличкими людьми i сипонули в палiсадник простiсiнько через вiкна – четверо малих Брилiв та шестеро найменших Колиберденкiв, вiд тринадцяти до восьми рокiв включно, рiзнi на стать.

Меткий та швидкий Максим досяг злочинноi пари першим. Вiн замiрявся на дочку, i руки його вже звелись вгору, щоб ухопити ii за стриженi патли. Та Данило не ловив гав. Вiн станув крок уперед, заступив Тосю, а батько ii водночас дiстав пiд колiна ногою i шурхнув головою в пухку клумбу з щойно висадженою розсадою левкоiв.

Потiм Данило пiдхопив Тосю за стан i скочив на горбок надвiрного погреба.

– Стiй, батьку! – гукнув вiн. – Схаменись! Коли що – забуду, що мене спородив: вдарю!

– Уб'ю! – верещав Максим, зводячись з клумби i роздивляючись, де б ухопити якогось кiлка чи бодай ковiньку.

Іван спинився перед погребом. З червоного вiн став бiлий, очi йому застилав лютий туман.