Анна Київська – королева Франції

Тодi вона вперше побачила свого судженого… Ой, леле! Цей товстий, похмурий та понурий чоловiк – ii суджений? Дожилася! Чи варто було з Киева в таку далину-глушину забиратися, щоб побачити судженого, який iй рiшуче не сподобався?!

«Але це за першого разу та на перший позiр, – заспокоiла себе, – а я приiхала до його Францii не на день – на все життя. І в мене ще буде час його полюбити…

Чи бодай звикнути до нього. До речi, як його звати? Здаеться, Генрiх… Що ж – Генрiх, то й Генрiх. Головне, що вiн король, а я бiля нього стану королевою.

І його Францiя стане моею батькiвщиною. І я теж про неi з гордiстю казатиму: моя Францiя…»

Як i всi дiти Ярослава, Анничка теж зростала, оточена i захищена любов’ю батька, гарно вчилася, тож i не дивно, що вона (дiвчина, про таке й не мрiяли в тодiшнiй Європi!) здобула чудову, як на тi часи, освiту, виросла гiнкою та гарненькою, наче молода тополенька, i батьки й незчулися, як вона й на порi стала… Як то у нас кажуть про юнака чи дiвчину в розквiтi сил, себто на виданнi (це як про дiвчину).

З хвилюванням i якоюсь невиразною, але трепетною надiею чекала щовесни Ярила – бога весняного Сонця у давнiх слов’ян, весняних робiт, а головне – це як для молодi – бога любовi й пристрастi. Тож так хотiлося хутчiй дiзнатися, а що ж воно таке – пристрасна любов, що ii кожному мае принести Ярило?

Чекала-виглядала Ярила й Анничка – як на порi вже стала. Чекала, бо ось-ось Ярило мав змiнити ii дiвочу долю.

Мiсяцем Ярила був ярець (травень). А уособлював його молодий парубок, хвацький, голiнний i вабний – у бiлiй полотнянiй одежi, зазвичай босонiж. Щоправда, здебiльшого з’являвся на бiлому конi…

«Ярило, Ярило, – виспiвували дiвоньки, – принеси нам хутчiй кохання i пристрасть жагучу та рвiйну…»

Тодi слово «яр» означало «гарячий», «палкий», «ясний», «блискучий та осяйний»… А весну називали «ярою», зерно – «ярицею»…

А здебiльшого Ярило уявлявся (Анничцi здавалося, що вона його таким бачила) у бiлiй киреi з вiнком з макiв i хмелю на головi.

Тодi, ще в давньому Киевi, про Ярила легенда ходила:

«Земля прокидаеться, одягаеться в розкiшну одiж з квiтiв i зеленi – все навколо оживае – лiси, поля, дiброви…

І починае тодi Ярило ночами ходити. Де вiн ступне – ярина виросте, як подивиться на поле – квiти зацвiтуть, гляне в лiс – пташки защебечуть. І ходить Ярило по темних лiсах, селах, хуторах.