Аравійська пустеля (збірник)

Перелiтав зi стовбура на камiння, з камiння на стовбур, бився у склянi стiни, розпростерши крила, висiв, вчепившись кiгтями в раму, i, розкривши дзьоба, важко дихав… Не пробити скляного полону, саркофагу, у якому його замуровано живцем i назавжди.

Нема виходу на волю. А воля може бути лише в рiдному краi. В чужих краях волi не бувае, в чужих краях – лише неволя. I не видно Карпат, хоч вони й високi, i Чорногори не видно з найвищою горою Говерлою, що нею вiн завжди милувався, коли сидiв у гнiздi на бескиддi…

Нема виходу.

І раптом негадано виявилося, що вихiд таки е. Навiть зi скляного саркофагу, поставленого сторч. І волю йому принiс березневий вiтровiй – недарма ж вiн так його завжди хвилював.

Тiеi ночi вiтрюган особливо розiйшовся.

Розбушувавшись, гримкотiв покрiвлею дахiв по близьких до зоопарку будинкiв. Шалiючи, завивав – iнодi тоскно, як вовки в зоопарку, що задирали голови до мiсяця – вiн iнодi визирав з-за хмар… Вiтер вив, наче теж був запертий у скляному саркофазi i не мiг з нього вирватися на волю, бушував iз громовицями, iз слiпучими блискавицями, хоч дощу й не було.

Правда, вiтрисько тiеi ночi шаленiв усiляко: то як гульвiса-джигун чи гуляй-вiтер, то як вiтер-легкокрил, або проносився ледь не ураганом, то хмароломом-чугайстром, то шаргою-шарпуном, то налiтав iз-за рогу шквалом, ледь не штормищем, то гоготiв стрибожим онуком, вiтром далеких русичiв…

І вчувався яструбовi – навiть крiзь скло саркофагу вчувався – гомiн Карпат, неначе скриплять у горах смереки (iх вiн ще за свого першолiття чув) та бекають на квiтучих полонинах бiлi овечки, а хмари пливуть у високостi…

Тiеi ночi гультiпака-буревiй у багатьох старих хатках та будиночках на околицях позривав дахи, розколошкав покрiвлю, повидавлював шибки, а у мiстi поваляв рекламнi щити.

А ще вiн розчахнув стару вербу бiля озерця в зоопарку, й одна половина ii, падаючи, з гуркотом звалилась ледь не на голову яструбовi, точнiше – на дах його павiльйончика…

Гуркнуло, ухнуло-трiснуло…

А потiм – дзенькiт, донизу, у павiльйон, сипонуло бите скло…

Яструб саме сидiв на обрубку стовбура пiд стелею, i як гуркнуло та сипонуло на нього дощем скалок – з прожогу заметався, не вiдаючи, де порятунок.

Кинувся на скляну стiну, вчепився кiгтями в раму, розпростерши крила, прилип до скла, важко дихаючи. Аж ось гуркiт стих, скляний дощ урвався.

Зробилося тихо, наче вiтрюгана й на свiтi бiлому не було.