Аравійська пустеля (збірник)

О, як вони вродили того лiта! Скiльки нi йдеш лiсом – тебе зустрiчають i проводжають цi високi (по колiно, найвищi в грибному царствi) гриби! Раз по раз вибiгають вони з дубнякiв до дорiг i стежок, наче подивитися: а хто це завiтав до них у гостi? І на яку галявину не поткнешся, а там не то гулянки, не то якiсь зiбрання зонтiв. А може, стоять вони залогами на ближнiх пiдступах-кордонах до грибного царства?

Крiпились ми, крiпились, а тодi не втримались i накинулись на зонти. Беремо ще молодi, лише шляпки, м’якуш у них бiлий.

Коли це зненацька:

– Ой, лишенько!.. Ой, людоньки, та що ж ви збираете?

Оглянулись – бабуся з повним фартухом звiробою.

– Як – що? Гриби.

– Та якi ж то гриби? – сумно-пресумно бабуся. – То ж – поганки.

– А ви не наговорюйте на хороший гриб! – сердито кинув авторiв приятель. – У Францii, щоб ви знали, дуже люблять гриби-зонти, смаженi з маслом.

– Так то ж у Хранцii, – стоiть на своему стара. – А це у нас…

– І в кулiнарii вони високо цiнуються.

Є навiть страва: смаженi гриби-зонти.

– Так то ж у кулiнарii, – вперто гне свое стара. – А це у нас…

– А знаете, бабусю, – весело ви iй, – що цi гриби-зонти у тундрi виростають, вищi за берези?

– Тю!.. – стара аж вiдсахнулась. – Як це вiн за березу вищий?

– А так… Берези там карликовi, сантиметрiв по п’ятдесят висотою, от i виходить, що вони вищi за берези.

– Пiду я краще звiробiй збирати, – вирiшуе стара. – А ви, як жити хочете, то не чiпайте тих зонтiв. Бо у Хранцii чи в кулiнарii вони, може, й той… а у нас не той… У нас iх нiхто й пальцем не чiпае.

І вам не раджу, бо вас жiнки i в хату не пустять з такими грибами.

Дружина вас, щоправда, в квартиру впустила, хоча й високо здiйняла брови на лоба.

– Оце такi, вибач, гриби?

– Бiлi – червою побитi, сироiжки знаходили, але старi та сухi. А зонти нiчого, дружно вродили, здоровi такi.

– Радий, що здоровi, – дружина обережно (самим лише пальцем) торкаеться гриба. – А вони, бува, не отруйнi?

– Ну що ти! – ви аж образились.

– За кого ти мене маеш? Та щоб я отруйнi гриби… І для кого? Для единоi, коханоi дружини? Нi, ти мене просто ображаеш!

– А що в довiдниках пишуть? – не слухае вас дружина.

– Що дуже смачнi. А не збирають iх через незнання.

– Хто пише? – прискiпливо дружина.

– Хто-хто… Автор.

– А той автор сам зонти iсть чи тiльки пише? – i по хвилi: – Спасибi, але я не iм що попало!

Коли це дверi – рип! – сусiд заходить.