Аравійська пустеля (збірник)

Чому печера називаеться Газдiвською? Та тому, що газда – це господар, а господарював у цiй печерi велет-ведмiдь, що вмiв говорити по-людському i насилати на людей «причину». Себто заморочував необережним голови так, що тi бiдолахи потiм i свiту бiлого не бачили… Ось так цiлком серйозно запевняв мене вуйко Лущак, коли ми вудили смачнючу форель у потiчку Дзвiнкому. Із свого досвiду спелеолога-туриста я вже знав, що про кожну печеру неодмiнно почуеш вiд мiсцевих жителiв красиву, а часом i моторошну легенду, яку сприймаеш, як належне, адже печера без легенди – нiби й не печера, загадкова i таемнича, – а щось таке собi… дiрка та й усе.

Тож i Газдiвська печера з ведмедем, який тямив говорити по-людському, не була винятком. Але знав би вуйко Лущак про лаз «шкуродер», то поселив би у печерi не велетня-ведмедя, а принаймнi вужа.

Пiдвiв голову, i промiнь свiтла вихопив iз пiтьми рожеве склепiння, що круто здiймалося вгору – я був у досить просторiй i високiй залi, з якоi i складалася печера.

В реестри спелеологii вона ще не потрапила – це я добре знав, тому зрозумiете мое хвилювання i нетерпiння, з якими я й почав огляд.

Вирiшив дотримуватись правила правоi руки: рухаючись уперед, треба повертати лише у ходи праворуч (якщо такi виявляться), а йдучи назад – у всi лiвi. Йшов я повiльно i раз по раз зупинявся бiля того чи iншого витвору природи. Якi незвичайнi, нереальнi пейзажi вихоплював з вiковiчноi пiтьми мiй свiтильник! Ось на галявi стоять стовбури вапнякових дерев, що нiколи не шелестiли зеленим листям i нiколи не чули пташиного спiву в своiх кронах… За ними – химернi кущi, нiби оповитi лiанами.

Ажурним плетивом поросли рожевi кристали, наче фантастичний пейзаж мертвоi чужоi планети, яку нiколи не осявае сонце i над якою нiколи не голубiе небо з бiлими хмаринками.

В однiм мiсцi промiнь вихопив зi смоляноi пiтьми загадковi фiгурки. Я пiдiйшов ближче i скрикнув вiд подиву: вапняковi фiгурки були схожi на мiнiатюрних ведмедикiв, що кумедно i мальовничо поставали на заднi лапи…

«Так ось чому народне повiр’я поселило у цiй печерi ведмедя! – подумав я, милуючись фiгурками.

– Очевидно, той, хто першим сюди проник i побачив цi фiгурки, розповiв про них у селi, ну а вже людський поговiр прикрасив щедро подробицями».

Я не мiг вiдiйти вiд ведмедикiв просто так. Вони були такi симпатично-кумеднi, що я простягнув до них руку.