Це я, званий Чемерисом…

Тож ми, дiти, ловили кожне iхне слово, як одкровення, i заздрили iм, звичайно, неймовiрно – стiльки фiльмiв дивляться задарма! І всi мрiяли, як виростемо, стати, звичайно ж, кiномеханiками! Хоча вже тодi бачили: як усi запобiгають перед кiномеханiками до початку сеансу, прямо годять iм, аби лишень показали свою казку, а вiдкрутять вони фiльм, – i вже нiби нiкому й не потрiбнi, i вранцi на них вже нiхто й уваги не звертае – як вони виiздять iз села. Богами вони для нас були лише тодi, як приiздили в село. Але ще раз кажу: чого тiльки вiд них ми, малеча, не наслуховувалися! Кiномеханiки, як правило, були язикатими, часом крутими i матюкливими, до кишенi за словом не лазили i знали всього, як нiхто в селi! Чули ми вiд них i про полiтику, тiльки чомусь не про таку, яку пiдносили нам у школi.

Якось, пригадую, хильнувши по чарчинi, кiномеханiки заспiвали пiсню про якусь там Колиму та про зекiв, якi там сидять… (Не сидiли колись, за царату, як нам у школi казали, а нинi сидять!) Пiсня – я не запам’ятав ii, – вразила мене. Виявляеться, в нашi днi на Колимi – страшнiй, холоднiй i проклятiй, – сидять тисячi й тисячi радянських людей, безневинних, як казали кiномеханiки. Виходить, й сам автор тiеi пiснi теж сидiв на Колимi!

Правду кажучи, я тодi не зовсiм i повiрив кiномеханiкам: що вони пасталакають! Якi невиннi люди на Колимi в наш час? То за царату там сидiли революцiонери – про це ми i в школi вчили. А за радянськоi влади у нас повна свобода, а якщо й садовлять кого – то злющих-презлющих ворогiв, яким i дорога туди!

Щоправда, я й ранiше чув вiд дорослих, що енкаведисти хапають людей, як вовки овець, але не мiг збагнути – яких людей хапають? За вiщо? В школi казали, що то вороги…

Якось я не втерпiв i запитав вчительку: «А хiба правда, що зараз на Колимi сидять безневиннi люди?»

Один кiномеханiк – як тепер розумiю, вiн дуже i дуже ризикував, i не знаю, чи його язик, бува, не повiв туди ж, на Колиму його самого, – якось нiби мiж iншим похвастав (я випадково, крутячись мiж дорослими, почув): «О, в меня (вiн говорив, як тодi казали, по-руському) есть такие стихи поэтов, сидящих на Колыме, что пальчики оближешь!»

Вчителька не просто зблiдла, вона ледь не впала пiсля мого запитання.

Такою зляканою я ii ще нiколи не бачив. Схопила мене за руку (як добре, що я запитав ii на перервi, i моiх дурних слiв нiхто з учнiв не чув!), вiдвела в куток i зловiсно-страшним шепотом запитала, наче прошипiла: «Хто тобi таке сказав?..