Це я, званий Чемерисом…

Хрести аж нiяк не можуть «пролiзти» через вузьке горлечко посудини, чим i приваблюють покупцiв. І ось, виявляеться, яка технологiя виготовлення тих сувенiрiв, що iх винахiдливий священик продае у своему кiоску разом з рiзним церковним начинням. Спочатку iз стовбура акацii (акацiя – мiцне дерево i стiйке до гниття, й до того ж, запашне, що дае золотистий колiр) лобзиком вирiзуеться дощечка потрiбноi довжини i ширини – з пазами для з’еднання. Потiм деталi хреста – власне, розiбраний хрест, – творець вiдправляе у пляшку через вузьке горло i потiм довгим гачком накладае пазик на пазик – всерединi плескатоi пляшки з’являеться хрест.

Але чiпати пляшку ще не можна – хрест розсиплеться, бо нiчим не з’еднаний. Треба наповнити пляшку звичайною водою i залишити на тиждень, аби дерево набухло. А вже тодi деталi хреста мiцно з’еднаються за допомогою пазiв. Пiсля того пляшка промиваеться гарячою водою i наповнюеться… Так-так, ракiею. Ще через мiсяць самогонка перетворюеться в настоянку янтарного (вплив акацii) кольору.

Таких пляшок сербський панотець (не вiд доброго це, правда, життя) продав iноземцям щось бiльше шести тисяч! Купують охоче – американцi, росiяни, фiни, поляки – iз складу мiжнародного военного контингенту по пiдтримцi миру в Косово.

«Прощаючись з отцем Ранджелом, – закiнчуе автор свою розповiдь, – я все ж таки задав дражливе запитання: а як же поеднуеться служiння Господу i таке загалом не надто благородне i навiть грiховне виробництво?

– У людинi е духовнi й тiлеснi начала.

Якщо ти прилучився до духовного, прочитав молитву, очистився, – вiдповiв панотець, – то чому б не задовольнити тiлеснi потреби. Не втрачаючи розуму i мiри у всьому».

Коли мiй батько ще юнаком змудрував детекторний приймач (вони тодi були в модi) i дав прадiду Артему навушники, старий, послухавши голоси, хоч страшенно й подивувався, що в маленькому кружальцi навушника хтось гомонить, але був щиро переконаний, що то – робота нечистоi сили. Не iнакше! І бiльше навушники й до рук не брав, лише хрестився, проказуючи: «Свят-свят!.

.» (Вiн був глибоко вiруючим, по кiлька разiв на день молився i ходив до церкви, як на свято душi.)

Помер мiй прадiд Артем у тридцять третьому вiд голоду, у вiцi ста п’яти рокiв. Бабуся казала, що жив би й ще, якби не голодомор.

Про його старшого сина Семена я нiчого не чув, а ось його молодшого Макара, свого дiда, я, здаеться, добре знав. Принаймнi в дитинствi, в першi десять рокiв мого життя.