Княгиня і хан

Євпраксiечко, невiсточко моя, вiншуючи вас на весiллi вашому, дарую вам отчину – град Красний, що на рiчцi Осетр – там ви й почнете творити свое князiвство.

Це був щедрий дарунок батькiв – княжич Федiр нарештi ставав князем, хоч i удiльним, та отримав князiвство – нехай i удiльне. Але ж свое.

І молодята враз заквапилися у свое князiвство. Того ж дня княжi слуги перенесли весiльнi дарунки – вельми щедрi – на струги, великi човни-вiтрильники, i попливли струги з молодятами рiкою Осетр.

На стругах музики не вгавали, i де струги, напнувши вiтрила, пропливали, там на берег вибiгали люди i спiванням весiльних пiсень молодят проводжали.

Струги проминули городок Олегiв, оточений дубовим лiсом, у Переяславлi затримались на день i далi попливли – аж до Перевiтська, а там уже починалися землi iхнього князiвства. Обнесений валом i огорожею iз вiкових сосон, град Красний стояв на високому березi холодноi та швидкоi рiки. За Осетром далеко, аж до обрiю, тягнулися густi лiси. Мiстечко було невелике. У княжому теремi, щойно збудованому (ще пахтiв сосною) молодят зустрiчали бояри i слуги.

– Честь i слава тобi, княже Федоре, i тобi, пресвiтла княгине Євпраксiе Веславiвно!

Зустрiчали запашним, щойно спеченим хлiбом – за руським старовинним звичаем.

Колись городок, заснований 1146 р., звався, як i рiка, на березi якоi вiн вирiс, – Осетр. Град Осетр у тi роки був центром свого удiльного князiвства, згодом вiн стане прикордонним мiстечком-фортецею Рязанського князiвства.

Як свiдчать лiтописи, якi тiльки на ймення в рiзнi часи протягом вiкiв вiн не мав: Осетр, Красний, град Святого Николи Корсунського, Заразьк, Новгородок-на-Осетрi, Заразеськ, Микола Заразький-на-Осетрi, Никола-на-Осетрi, Миколи Заразького посад, Никола Заразький, Зарайськ, Зараск, а з ХVII ст. стане Зарайським.

Але це буде упродовж столiть, а тодi городок Осетр став Красним. Себто красивим. Та й навколо слалися мальовничi мiсця (тож i Красний). Євпраксiя, коли з човна вперше побачила град, де ii коханий мав стати удiльним князем, а вона – княгинею, заплескала в долоньки – так iй сподобалось мiстечко, обнесене ровом i дерев’яною огорожею.

– Як тут гарно-красно! – вигукувала захоплено.

– І життя наше буде так само красним, – пригорнув князь Федiр кохану.

Спершу так i було. Тамтешнiй люд був певен, що Сирiн – райська птиця-дiва, що мае людську подобу й солодкий голос, птах радощiв, успiху i слави, не деiнде, а в iхньому краi живе.