Княгиня і хан

Це про нього лiтописи писатимуть: «Птица, глаголемая сиринес, человекообразна, суща близ святого раю… ея же нарицаютъ райскую птицу сладости ради песен ея».

Сирiн i мешкала буцiмто у iхньому краi та зачаровувала усiх своiм спiвом, що в людей викликало гарний настрiй, радiсть i щастя, хоч побачити ii могли тiльки щасливi та радiснi люди. Не кожному пощастить побачити Сирiн, адже птаха так само швидко зникае, як слава чи успiх. Та в градi Красному багато хто глаголили i присягалися, що вони в живi очi бачили оту птаху Сирiн, тому вони й щасливi у своему краi, в городку Красному на Осетрi.

Князь Федiр запевняв княгиню свою, що й вони ось-ось побачать Сирiн. Вона показуеться на очi лише щасливцям, а вони ж щасливi в любовi своiй. Прокидалась Євпраксiя не рано, але й не дуже пiзно, коли сонечко вже вставало за лiсами та осявало першими променями рiчку i град Красний. Вона тихо, радо посмiхаючись, кликала: «Федю, Федю…» Кликала, хоча й знала, що князя вже немае, вiн встае рано й одразу ж iде клопотатися своiми княжими справами.

Як завжди, в теремi вже пахло свiжоспеченим хлiбом.

Млосно потягнувшись, гукала прислужниць. В опочивальню, нiби чекали цього, вбiгали юнi дiвчата, несучи на руках сорочку з тонкого шовку, синю спiдницю-поньову (так вона звалася химерно), пишний короткий сарафан-навершник iз яскравого оксамиту.

– Яка ти гарна, княгине! – крутилися навколо неi дiвчата. – Наче тя хто намалював… Скажи, скажи, княгинюшко, як нам такими вродливими стати?

– Авжеж, скажу, – посмiхалася княгиня.

Так i минали роки, безперечно щасливi. Хоча якi роки? Прожила Євпраксiя з князем Федором рiк, народила дитинча – синочка пухкенького. Іванком його назвали – князь був неймовiрно радий i не знав, як i дякувати княгинi, що подарувала йому спадкоемця.

Здавалося, так буде завжди – у щастi й затишку. Іванко швидко рiс, на ноги якось непомiтно зiп’явся. От-от побiжить… Молода княгиня не могла нарадуватися своему первiстку, пестила його, гралася з ним та все наспiвувала синочку пiсеньок, що iх iз дитинства пам’ятала – про сiренького вовчика, про кота-воркота.

Ой ходить сон коло вiкон,

А дрiмота коло плота.

Питаеться сон дрiмоти:

«Де ж ми будем ночувати?»

«Там ми будем ночувати,

Де хатина теплесенька.

Там ми будем ночувати,

Мале дитя колисати».

Ходить сон коло вiкон,

А дрiмота коло плота.

Дитя буде спати,

А я буду йму спiвати…

Згодом вихованням малого Йванка перейнявся батько.