Ольвія

Сватiв вдома прийняв як дорогих гостей, велiв з льоху дiстати найкращi вина, сам iм наливав у чашi вино, хвалив Тапура – який-бо вiн славний вождь, хвалив свою дочку – яка вона гарна, скромна, цнотлива i вихована, а захмелiвши (вiн пив iз тими степовиками, як рiвний з рiвними!), сам провiв iх за околицю, i довго з ними прощався та обiймався, i запевняв iх у своiй дружбi, а скiфи запевняли архонта у своiй та клялися довiку жити братами…

А повернувшись, батько намагався обняти за плечi дочку i, дихаючи на неi вином, все щось бурмотiв про те негадане щастя, котре «нарештi завiтало й до них».

– А про мое щастя ти подумав? – тiльки й спромоглася запитати отетерiла дочка.

Родон вмить протверезiв i сказав, що служити своему народу, громадянам i полiсу – то i е щастя, i вона, Ольвiя, мусить гордитися, що саме iй випало таке щастя…

Плакала Ольвiя всю нiч.

А вранцi батько вже був таким, яким вона завше звикла його бачити: суворим, насупленим, неговiрким, аж колючим на вид, iз сухим, жорстоким лицем, на якому годi було шукати бодай слiди спiвчуття…

Як не просила, як не молила його Ольвiя не вiддавати ii тим дикунам iз чужих степiв – не зважив на ii сльози, на ii молiння, на ii крик i вiдчай.

Вiддав ii скiфу! Жорстокому кочовику в дикi степи, куди жоден грек, крiм купцiв-вiдчай-духiв, не ризикуе i носа потикати. Вiддав, ще й сказав:

«Нам треба змiцнювати стосунки iз кочовими скiфами. Вони – варвари, не зовсiм надiйнi, але – треба… Розумiеш, треба. Для благополуччя мiста».

Жорстокий! Родичатися iз степовиками надумав, а хiба до цього греки ворогували iз ними? Ну, ненадiйнi вони, пiдступнi, але ж i не нападали досi на мiсто. Так нi, батьковi забаглося ще й породичатися з кочовиками, мати iхнього вождя за свого зятя. От i родичаеться з кочовиками, а як iй тепер бути? Як життя свое врятувати? Доведеться iй випити до дна свою гiрку-прегiрку чашу, бо батько iз ii поневолювачами пив хмiльне вино.

Ох, батьку, батьку!… Єдина я в тебе, едина… Як ти мiг мене вiддати бозна-куди i бозна-кому?

А кибитка, осоружна ii повстяна темниця, все далi i далi котиться в глиб степiв, i з кожним обертом високих скрипучих колiс завмирае надiя повернутися до рiдноi домiвки.

Немае iй назад вороття. Що скiфи беруть, те тримають мiцно i нiколи його не повертають.

Ось так, батьку! Змiцнюй своi стосунки iз кочовиками, змiцнюй на горi рiдноi дочки.

Роздiл третiй

Де ти, мiй вiрний Геракле?..

У хвилини туги з'являвся вiн.