Ольвія

А найперше, звичайно, про сонячну Елладу, про славетнi Афiни… Слухатиме, захоплюватиметься i дивитиметься у його нiжнi i такi вiдданi блакитнi очi… Чи пiдуть вони у гавань зустрiчати, як колись у дитинствi, кораблi iз чужих морiв…

Не повернувся Ясон, а натомiсть iз далеких степiв, з-за Борисфену, примчав цей хижий скiф i вихопив ii з гнiзда, вихопив гострими пазурами, як орел хапае беззахисну перепiлку…

Ох, Ясон, Ясон…

Ти вигадував колись рiзнi химернi страховиська, а воно – страховисько – таки й прилетiло.

Тяжко, душно.

Здавалось, ще мить, i вона не витримае.

Шарпнула запону кибитки, вiдкинула ii, спрагло, як потопаюча, вхопила свiжого повiтря…

– Прощай, Ясоне, – тiльки й прошепотiла. – Не судилось…

Роздiл четвертий

Хай буде дочка Ольвiею

Степ!..

Товаришу ти мiй, друже мрiй моiх i прогулянок, як я тебе любила, як тобi вiрила – то чому ж ти мене зрадив?

Я знаю, ти завжди буваеш рiзним – чарiвним i неповторним, але завжди, завжди був незрадливим.

То чому ж ти мене зрадив?

Я знаю, ти змiнюешся не лише протягом року – весною, влiтку, восени чи взимку, – ай протягом дня. Бо вранцi ти легкий, свiжий, як щойно вмите гарненьке дитинча, прохолодно-вологий, росяний i м'який, а вдень – спекотний, важкий, стомлений, як припорошений пилом далеких дорiг мандрiвник, а увечерi ти знову умиротворений, спокiйний, наче мудрий i гречний дiд.

У сонячний день ти один, у хмарний – зовсiм iнший.

Таким же рiзним ти буваеш у вiтровii i тишу, у спеку i в дощ чи в гримкотливу чорно-сизу грозу. Ти неоднаковий буваеш i залежно вiд того, з якого мiсця на тебе дивитися. Бо з пагорба чи кряжа ти зовсiм не такий, коли на тебе дивишся з долини. І, напевне ж, iншим ти буваеш для птахiв, котрi дивляться на тебе iз блакитного чи грозового пiднебесся…

Многоликий i незбагненний степ!

Рiзний ти, але не вiрила, не вiдала, що станеш ти ще й зрадником зрадливим, що заманиш мене у своi глибини, звiдки, як iз дна морського, вже немае вороття.

Ганялися колись за мною фракiйськi волоцюги, яких чимало переходить Істр i тиняеться тут з надiею поживитися, ганялися, але ти, степ, порятував мене тодi. Не вiддав людоловам, захистив, заховав мене у глибокiй балцi. Я тодi навiть батьковi не сказала, iнакше б i за мiсто не велiв виходити. То чому ж ти тепер зрадив, чому тепер вiддав мене людоловам?

Нiщо так не любила Ольвiя, як степ.