Ольвія

Але якщо тi двi лiнивi й жирнi жiнки ще хоч раз потраплять менi на очi, я таки продам iх савроматам!

«Так ось вiн який, цей… людолов?! – подумала вона вражено i вiдчула якийсь острах, адже вiн i з нею може так само вчинити, як iз двома першими дружинами. – О боги, якi дивнi цi скiфи! Хiба можна збагнути цього Тапура?»

І привiлля степу чомусь уже не вабило ii так, як хвилю тому. Аби вiдволiктися вiд похмурих думок, запитала:

– А куди ми iдемо?

– У мое весняне кочовище, – махнув рукою на схiд. – Там воно за кряжем, у долинi Трьох Колодязiв.

Там будемо стояти доти, доки вистачить табунам трави, а потiм покочуемо далi на схiд. Ми не греки, живемо вiльно: сьогоднi – тут, а завтра – ген там!

– А там що? – махнула вона рукою на пiвнiч. – За синiми кряжами, де небо зливаеться iз землею. Що там?

– Степ i степ.

– А крiм степу, що-небудь е? – доскiпувалась вона.

Вiн здивовано на неi подивився.

– А що може бути у степу, крiм… степу? Нам, скiфам, потрiбен тiльки степ. Степ, i бiльше нiчого.

Бо ми – степовики. Сини степiв, а степ – то наш батько. Великий степ, широкий степ! У степу ми добрi.

Ольвiя глянула на валку, на його вершникiв, котрi гнали каллiпiдiв, зiтхнула й промовчала. І знову бачила перед собою не скiфа-любомудра, котрий караеться, що в нього немае сина, а бачила, як i ранiше, хижого людолова. То хто ж вiн, цей Тапур? Хто вони, скiфи? Чи справдi добрi сини степiв, а чи дикi племена, що живуть набiгами на землi своiх сусiдiв?

Коли пiднялися на взгiрок, Ольвiя побачила в далинi високу могилу.

– Там лежить мiй батько, вождь Ор, – помiтивши ii погляд, сказав Тапур. – Вiн якраз кочував у цих краях, коли його наздогнала смерть. Це сталося десять весен тому.

– Вiн помер?

– Так, але не своею смертю. Ор нiколи не скаржився на вiдсутнiсть сили i здоров'я мав нiвроку. Як кажуть, на трьох! Мiцний був, як дуби бiля Борисфену. І досi б жив у цьому свiтi, коли б не Скiл.

– А хто такий Скiл?

– Пастух мого батька, харпак! – зневажливо вигукнув Тапур.

 – Навiть башлика свого, як подобае кожному чоловiковi, не мав. Ганчiркою голову обмотував. Нiхто вiн був у наших степах, злидень iз злиднiв. Але на чуже добро очi витрiщав, все бурчав, що у степах несправедливiсть. У нього був маленький табунець, але вiн пропав у холодну зиму, коли трави обмерзли i конi не могли дiставати собi корм. От Скiл i найнявся пастухом до Ора. У степах бiля табуна i жив. Спершу вiн старався, бо мрiяв вiдродити свiй табун.